Що ми знаємо про Горішні Плавні, назва якого так веселить багатьох, не побоюся цього слова, блогерів?

Комсомольськ почали будувати в 1960 році переважно зіслані на "хімію" зеки навколо гірничо-збагачувального комбінату. Де, власне, зеки і працювали, а ніякі не полум'яні комсомольці.

"На новобудову в полтавські степи їхали з усіх кінців країни і молодь, із комсомольськими путівками в руках і комсомольським вогником в серцях, і люди старшого віку, але основна маса молодих будівельників прибувала організованими загонами", – пише українська, до речі, Вікіпедія. Про організовані загони тут і не посперечаєшся. Путівки, правда, були не зовсім за комсомольською лінією).

Це місто з геометрично правильною забудовою, в якому регулярно віють піщані пустельні буревії-самуми (хто не сховався – той не винуватий). Коли я приїхав туди вперше в геть юному віці, мене дивували магазини, в яких були неймовірно прекрасні няшки з НДР  – папір для обгортання подарунків, іграшки, яких ніколи не було в Кіровограді, імпортні дитячі речі, які чомусь спокійно лежали і не викликали черг і ажіотажів. Їх там чомусь не купували.

Поруч із містом є цвинтар, який, здається, незабаром наздожене за площею місто. Крім зеків із 60-их, основна частина поховань – молодь, яка не пережила 90-ті, коли ГЗК зупинився, коли була епідемія суїцидів і кримінальних воєн. Цілий сектор кладовища – поховання "братків". Їх на Гробки приходять поминати бриті люди в шкірянках, які пітніють і мовчки п'ють водяру біля стел, де в масштабі 1:1 вибиті загиблі "братки" з величезними мобілами на фоні "бумерів" з полтавськими номерами. А ще там є пантеон слави якомусь авторитету, вже не пам'ятаю – Гаріку чи Рафіку. Алея закінчується постаментом, на якому стоїть пам'ятник. Мабуть, ви бачили, що біля модних колгоспів ставили типові пам'ятники Мічуріну – втомлений, але гордий науковець у капелюсі сидить на лавочці і дивиться на машини, що несуться повз нього по дорозі. Скульптор був, схоже, той самий – в епіцентрі гранитного пантеону слави сидить на лавочці Мічурін-Гарік із рельєфним носом і капелюхом.

Після 1990-их у місті почали з'являтися підпільні майстерні, які шили одяг для турецьких ринків, з яких його завозили знову до України. Потім – легальні, з досить пристойними зарплатами. І кримінальна історія міста на цьому майже припинилася.

Горішні Плавні – гарне місто на Дніпрі, з соснами і пляжами. Й історією, якої практично немає. За яку там ідентичність намагаються зачепитись місцеві жителі, я не зовсім розумію. Але в будь-якому разі її треба створювати заново.

P. S. Як каже шановна Татуся Бо, назва Горішні Плавні видається смішною тим самим людям, яких смішить і слово "незабаром".

P. P. S. Оксфорд – "бичачий брід".