Я сьогодні згадав, що був кілька років такий мандрівний сюжет у соцмережах. Мовляв, яке в нас, сьогоднішніх 40-50 річних, народжених у найщасливішій країні, чудове радянське дитинство було: гралися в ковбоїв і індіанців за гаражами, розбивали колінця до крові, ходили на стройки і гуляли промзонами, мастили долоні ПВА, стріляли в паркових тирах і т.д.

І от, мовляв, щасливі ж ми які всі були.

Цей сюжет був елементом великого проекту запоребрикової ностальгії. Мовляв, яка свобода була - не те, що сьогоднішні діти, яких до 16 років треба водити за руку і зустрічати біля метро, бо світ сьогодні - такий жорстокий.

А нещодавно був відомий флешмоб, у якому велика частка травматичного досвіду належала сьогоднішнім 40-50-річним, народженим у найщасливішій країні. А отже, поколінню, яке виростало на дворовій романтиці - стройках і гаражах, промзонах і парках, пустирищах і клеї ПВА на долонях. Чи романтика - окремо, а травматичний досвід - окремо? А от не вірю.