Предупреждаю заранее: цей матеріал зрозуміють не усі.

Не из-за выбранного мной стиля. І не тому, що пишу двома мовами одночасно. Просто для полноценного понимания нужно поразмышлять. А у нашій країні це, на жаль, вміє робити не кожен, та й просто не хоче багато хто.

Пишу так не из принципа. І не через якусь там злість. Просто хочу, щоб ви зрозуміли: не важливо, якою мовою ти спілкуєшся. Есть много причин говорить по-русски. І не менше причин спілкуватись українською. Мөмкин хәтта татар телендә аралашырга (в переводе: можно даже на татарском языке общаться). Or in english (или на английском). Může i na českém (может даже на чешском). Мов у світі стільки, що не перерахувати. И все мы - люди. І перш за все повинні розуміти один одного на душевному рівні, на рівні моралі.

Вот представь: ты простой, обычный такой человек. Со своими взглядами на жизнь, принципами, привичками и воспитанием. Ты живёшь полноценной жизнью. Видишься с родными и близькими. Ходишь на работу. Пьёшь вкусный кофе с утра. Дышишь свободой и смотришь небо без решёток. Да ты просто небо видишь! Что уш там о решётках говорить?! Захотел, пошёл прогуляться в парк.

Соскучился по кому-то.. позвонил, написал сообщение или созвонился по скапу и даже увидел того, кого нужно. Или проснулся ночью..

И понял, что хочешь быть рядом с кем-то.. вызвал такси и через каких-то несчастных пол часа оказался рядом. Обнял.. Поцеловал..

А от уяви, що ти режисер, сценарист. У розквіті сил. Зняв одну неймовірну кінострічку, друга от от повинна народитись. Перша зібрала повну залу людей, отримала нагороду та відзначилась особливим дипломом. А через деякий час ще й перемогла на міжнародному фестивалі. Друга твоя «лялечка» (адже відносишся до роботи, як до рідної дитини) теж повинна виявитись вдалою. Звісно, ти ж творча людина.

Крім того, уяви, що в тебе двоє дітей. Ти їдеш додому.. Виходиш біля власного будинку, подумки про смачну вечерю у сімейному колі..

Крокуєш легко, посміхаючись.. І тут.. На тебе налітають незнайомі люди! Ти чуєш «клац-клац».. Ні, це не знімки фотокамер..

Розчарую тебе, вибачай,- це застібуються кайдани на твоїх руках. Заламаним, тебе кидають у автобус. І знову ні, не вгадав,- це не розіграш і не екстрим-екскурсія містом. Та власне ти взагалі не бачиш та не розумієш, куди їдеш. Чому?.. Важлива деталь: на голову вдягли мішок. Автобус зупиняється, але що було з тобою далі, краще не згадувати. Скажу лише одне - тобі було боляче. Минає кілька діб.. Ти вже не розумієш, що навкруги та й хто. Паморочиться у голові. Швидко спитай мене, де ти!- Сказати? Ти впевнений, що хочеш про це знати? Ну добре, скажу: ти у Москві. Не радій завчасно, не у пансіонаті. Це СІЗО «Лефортово», любчику.

Оказывается ты преступник. Представляешь? Да, было дело, ты действовал против всех и пытался сломать систему. Ты против несправедливости. Был и будешь. И это нормально. Люди всегда любят то, что им принадлежит. И вот, у тебя и твоих родных забирают самое драгоценное - свободу. «Они» не дают права выбора, просто меняют всё вокруг: флаги и символику на зданиях, оккупируют воинские части, убивают.. похищают людей.. да что я рассказываю? Ты-то уже знаешь, ты-то, напомню, тоже похищен.

Тебя бьют изо дня в день и без конца и края таскают по судам. И вдруг оказывается, что помогая своим, реально своим, ты кому-то перешёл дорогу. Вроде бы шёл на зелёный сигнал светофора, но оказалось, что на красный. И вот, в суде ты узнаёшь, что являешься создателем террористической группировки.

При этом ещё и организатором двух террористических актов. И, конечно же, «царьки» видимо любят троицу: ты подготавливал ещё два террористических акта. Хотя нет, подожди, даже трёх им оказалось мало.. Четвёртое обвинение: незаконный оборот оружия и взрывчатых веществ.

Хочеш почути міру покарання? Думаю вже не хочеш, але я все одно скажу: 20 років колонії суворого режиму.

Під час вироку ти, разом зі своїм другом (якому не легше ніж тобі, але про нього я розповім трішечки пізніше, бо ти і так мабудь в шоці від того, що з тобою коїться) співаєш гімн України. Ви посміхаєтесь. Ніби нема тих клятих катів.

Поруч зі всіма негодами є й дещо, за що відчуваєш гордість:

1. Тебе нагороджують двома орденами за мужність. Перший та третій ступінь.

2. Твої співвітчизники виборюють перемогу на Майдані. Зі сльозами та смертями, але виборюють.

Не можу промовчати: повага та вічна пам'ять Небесній сотні. Пам'ятаємо кожного.

Ти не знаєш усіх подій.. і це зрозуміло, адже ти ізольований. Але хочу поінформувати: на Сході неспокійно. Наші бійці гинуть за свободу України. Втім як і ти сам, не здаються.

Ти вже більш ніж 800 днів у тюрмі. Доречі, нині вже навіть не у Москві, а в одному з найвіддаленіших і холодних регіонів - Республіці Саха, Якутія. У не людських умовах. Про тебе говорять і пишуть. Навіть по за межами України. Усіх підкорює твоя любов до батьківщини, сміливість та стійкість. Мільйонам людей хочеться вірити, що ти повернешся живим вже незабаром. І, звісно, разом із тобою усі політв'язні, які перебувають у тих клятих катівнях.

У тобі болить, всередині? Ти відчув ті побиття, насилля та приниження?

В мене болить. За тебе. За Україну. За усіх.

Але якщо відкинути усе, що ти уявив за останню годину..

Справжній ТИ зараз на волі. Читаєш усе це. І НЕ про себе, а про когось іншого.

А та людина, з якою усе це трапилось на яву, нині все ще продовжує жити тією історією. Він заслуговує бути Героєм! Офіційно та не офіційно. Навіть не зважаючи на те, що вже є героєм у серці кожного з нас.

І звати цю людину ОЛЕГ СЕНЦОВ.