Останніми днями в українському суспільстві розгорілась важлива дискусія щодо введення візового режиму з Росією. Найдивніше і найстрашніше те, що українці розділились на два табори: одні підтримують дану законодавчу ініціативу, а інші - обурюються, мовляв, це зачіпає простих громадян-заробітчан. 

У цьому надважливому питанні немає єдності, що свідчить лише про одне: оптимістичні заяви про утвердження національної гідності сильно перебільшені.

Коли ми дивимось статистику МЗС, у якій сказано, що у 2015 році 4 мільйони українців перетнули російський кордон, то виникає запитання: майже кожен десятий громадянин України - зрадник? Ці сухі цифри - красномовне свідчення нашого лицемірства та самообману.

Коли українець прикривається тезою про те, що в Росії можна заробити та фінансово підтримати власну родину, то він є перекотиполем, для якого Україна - це пустий звук. На мою думку, не треба боятись говорити про це прямо та відверто.

Такі українці продадуть нашу державу за жменю доларів. Вони не підуть захищати нашу землю від російських окупантів. Вони не підтримують нашу армію. Вони - зрадники.

Мене ще одне дивує: якщо ти їдеш до ворожої країни, невже ти ні на мить не задумуєшся про те, що тебе можуть затримати, посадити до в'язниці, закатувати за необачне слово чи необачний вчинок? Ти для них - ворог. І коли тебе кинуть за грати, хто тоді підтримає «фінансово» твою родину?

Нещодавно до мене в гості заходила сусідська дівчинка, яка вирішила мене налякати: поклала мені на руку іграшку-соплі. Це неприємна рідина, яка схожа на желе і не має однієї форми. У мене ці «лизуни» викликають асоціацію з українцями, які їздять до Росії: бридкий субстрат, з яким можна робити все, що завгодно: товкти, тупцяти ногами, рвати та перекидати.

У 2016 році в ході АТО загинуло майже 200 військослужбовців. Це - офіційна статистика. Сухі цифри, у які ми здебільшого не занурюємось...

Коли визволили з полону Володимира Жемчугова і його, скаліченого та виснаженого, зустрічала дружина, моє серце стрепенулось: яка мужність та витримка у обох люблячих людей! Таких історій - сотні. Сотні викорчуваних надій та змучених сердець.

І коли українець збирає валізи на заробітки до країни-агресора, хай би хоч перед собою не лукавив: йому байдуже, йому не болить. Не потрібно прикриватись, як щитом, фінансовою нестабільністю.

Думаю, що питання введення візового режиму - другорядне. Найголовніше зрозуміти, чому за кілька років кривавої страшної війни ми так і не навчились бути Українцями.