Другі роковини Мінських угод 12 лютого минули мовчки. Не випадково: їх результатами задоволені лише 12% українців. Правда один з них президент.

А про їхню безальтернативтість наразі ризикне казати лише любитель тухлих яєць та гнилих помідорів. Куди популярніша тема - чи не час із «Мінська» тікати?

Тікати як Чубаров, чи терпіти як Марчук?

Р. Чубаров, народний депутат від БПП, Голова Меджлісу кримськотатарського народу вважає, що після визнання Росією документів ДНР/ЛНР Україна має гідно вийти з Мінських домовленостей.

Причиною виходу черговий російський ляп бути не може. Тому, що черговий. 

Росія й без того щоденно, щогодинно, щохвилинно порушує і Мінські угоди, і міжнародне право. Порушує куди тяжче: вони вбивають і катують наших людей, нищать і вивозять наше добро, не пускають наших прикордонників до нашого кордону.

Але приводом для виходу з «Мінську» це стати може. Якщо відповідає нашим інтересам. А чи відповідає?

Які загрози «Мінськ» несе наразі? Ніяких. Так, дрібні незручності.

Він підтримує мару, ніби процес врегулювання іде, тоді як процес стоїть. Росія загнала його у пустку, щоб затягти нас у пастку.

Та світ клином на «Мінську» не зійшовся, клин уперся у небажання провідних міжнародних організацій і світових лідерів зайнятись російською агресією всерйоз.

«Мінськ» втратив своє значення і як основний дипломатичний майданчик: коли там востаннє бачили західних очільників? А Україна вже контактує з Росією на високих офіційних рівнях, аж до Радбезу ООН.

З іншого боку, «Мінськ» все ще придатний для досягнення конкретних локальних результатів, як от: обмін полоненими, тимчасове припинення вогню, відведення деяких озброєнь на деяку відстань.

Ці «плюси» і «мінуси» невеликі, зате сам факт виходу України з Мінського процесу такий мінусище, що мало не видасться. Імідж розкольників нам повік не відмити: можемо пояснювати що завгодно –  не пояснимо нічого. Практичні негативи цього настільки ясні і паскудні, що й казати не хочеться.

Позиція Р. Чубарова щира і формально логічна. Та не завжди правдоруб прорубує рятівну стежку, інколи –  й потопну ополонку.

Ближча до суті позиція Є. Марчука, представника України в групі з питань безпеки в мінській ТКГ: «Визнанням документів "ЛДНР" Росія провокує Україну вийти з мінських угод».

Дійсно, така літера є, але не заголовна. Зірвати Мінський процес нашими руками вони не проти. Та це лиш необов'язковий проміжний полустанок, кінцева станція –  Україна: як не зжерти, то понадкусювати.

Визнання «паспортів» ДНР / ЛНР –  це логічний крок РФ на шляху поглинання цих фейкових республік. Сьогодні росіяни визнали паспорти (читай «громадянство») ДНР / ЛНР, через півтора-два роки визнають референдум цих «громадян» про приєднання до РФ. Розводка у часі вповні прорахована. 

Розводка нас як лохів, прорахована також, але має обернутись кремлівським прорахунком. Нехай з ними, хай казяться як знають, «нам своє робить» .

Л. Кравчук: рокіровка фейків

Л. Кравчук теж пнеться у правдоруби: "На всіх форумах, по всіх промовах наші керівники, і не тільки наші, говорять про те, що у нас війна і Росія агресор. А коли ми сідаємо за стіл переговорів або підписуємо документи, то у нас війни немає, у нас є АТО. Це зовсім інша юридично правова формула. Наслідки такого статусу зовсім інші, ніж наслідки агресії або війни. Тому найближчим часом, якщо наші політичні сили, наші державники серйозні та відповідальні, вони повинні прийняти закон про окуповані території.»

Рішучий вступ, жорстка риторика і ... з великої хмари курячий дощик - щоб поміж крапельками прослизнути.

Ну приймуть «закон про окуповані території», а куди ж колізія «АТО / війна» подінеться? За Кравчуком, нікуди.

Насправді, такий закон є, ще з 15 квітня 2014-го: «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Закон не ідеальний, але окуповані території і збройну агресію Російської Федерації визначає. Дев'ять змін до нього вже внесено, потрібні ще. Про що далі.

Як бачимо, пропонує Кравчук прийняти вже прийняте, товкти воду у ступі. Ліки нікудишні, та не слід ігнорувати юридично-хворобливий діагноз: фактично війна є, юридично –  ні. 

Минули лицарські часи, коли Святослав-завойовник грозив заздалегідь: «Іду на ви!». Не так завчасно, у ніч нападу, та навіть гітлерівська Німеччина оголосила війну СРСР.

Але й це для путінської Росії надто шляхетно –  війну проти України вона не оголошено почала, не оголошено й веде.

Отже: Росія веде проти Україну неоголошену агресивну війну. У відповідь Україна вимушено веде проти Росії неоголошену оборонну війну. 

Як на мене, відповідь адекватна. А односторонньо першими юридично визнавати війну - щонайменше, недоречна романтика. А, швидше, –  самогубство.

Той, хто програє війну нервів і першим скаже «няв», програє ще й дипломатичну, і пропагандистську війну. А для слабшої, у військовому відношенні, сторони –  це й неприйнятний ризик отримати і програти повномасштабну війну.

Наша формально-правова непослідовність є логічною і вимушеною реакцією на реалії, нав'язані агресором. І нерозв'язані цілим світом.
Примітка. Введення воєнного стану в окремих територіях інша справа: це залучення армії до вирішення внутрішньополітичних проблем без оголошення зовнішнього ворога. Що може бути подекуди доцільним.

На окупованій території є тільки одне гідне робоче місце –  партизана

Чого не вистачає у законі «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» - це заборони «бізнесу на крові».

Розумію, всі кінці одним махом не обрубати. Та не розумію, чого через три роки війни українські ТЕЦ і ТЕРЦ усе ще працюють на окупованому вугіллі. Щось не пригадується з воєнної історії, щоб броню для Т-34 кували в Рурі.

Зморщивши чоло, експерти й урядовці малюють схеми і діаграми із ПАР до Амстердаму, з петлею до Кузбасу, де буцімто зосереджено унікальне топливо.

Замість того, щоб прямо сказати: скільки, якого і чийого товару блокують пікетувальники. Хто володіє шахтами в ОРДЛО і підприємствами-споживачами на підконтрольній нам території.

Чи не тому, що тоді усі побачать: антрацитові шахти в ОРДЛО і підприємства-споживачі у вільній Україні належать одним і тим самим особам? Що горе-бізнесмени (точніше «бізнесмени горя») не поспішають рвати виробничі зв'язки із самими собою? Війна може вщент руйнувати все, тільки не вертикально інтегрований бізнес енергетичних магнатів.

Основну, технологічну лінію захисту бізнесу «поверх бар'єрів» його адвокати доповнюють соціальною: нестача палива веде до скорочення робочих місць по обидві сторони лінії розмежування.

Щодо території підконтрольній Україні це сумнівно: як зміна місця видобутку палива може скоротити робочі місця?

Але шахтарі і їхні суміжники в ОРДЛО теж українські громадяни. Поділ території на вільну й окуповану –  трагедія розколотої нації. І перед своїми окупованими громадянами держава зобов'язання має.

Перше з них: звільнити їх від окупації. Є й інші. Але немає серед них обов'язку субсидувати робочі місця на окупованій території. Яка держава і коли підтримувала бізнес окупантів і колабораціоністів?

Гріх дорікати людям, коли вони у концтаборі виживають як можуть. Жодних претензій, лише співчуття, співвітчизникам, які роблять це у таборах ЛНР і ДНР. Але не вони розпоряджаються ресурсами ОРДЛО –  окупанти. Тому на окупованій території є тільки одне гідне робоче місце –  партизана.

Борис БЕСПАЛИЙ, для UAINFO