Події 1990-х років в українських ЗМІ згадують нечасто. А якщо й згадують, то, як правило, без зайвих подробиць. Для всього, що відбувалося в перші десять років незалежності зазвичай послуговуються універсальним штампом "лихі часи". Мовляв, усе це було давно, правди про ті роки ніхто не пам'ятає і не розповість, немає сенсу навіть запитувати.

1990-ті роки майже не залишили слідів в інтернеті. Віртуальний світ порталів, форумів і соціальних мереж прийшов в Україну на початку 2000-их. І якщо події перших років XXI століття завжди можна відновити, просто перечитавши старі публікації на якомусь сайті-ветерані, то 1990-ті залишилися десь у мороці історії. У підшивках старих газет, що припадають пилом у бібліотеках, а також в архівах кількох українських телеканалів, доступ до яких можна отримати тільки за гроші.

Українці практично забули 1990-ті. Пережили їх, як страшний сон, як хворобу, і постаралися стерти з пам'яті. Але той забутий сьогодні період, що залишився за бортом інтернету, був дитинством держави. І дитячі травми, отримані Україною в той час, досі визначають наше життя. Саме тоді, в перші роки існування України виникла і сформувалася та країна, в якій ми живемо досі. Ще живі практично всі її батьки-засновники. А багато хто з них і до цього дня залишаються в політиці. Чого вартий хоча б вічний депутат Юхим Звягільський...

За іронією долі саме про цей, найважливіший для нас час, коли закладався фундамент сучасної держави й основи нинішнього життєвого ладу, ми знаємо найменше. А тому часто не знаємо, що робити сьогодні. За кого голосувати, кого підтримувати, а кого ігнорувати. Ми охоче погоджуємося з тим, що країні потрібна деолігархізація, але разом з тим так мало знаємо про самих олігархів і про те, як і чому вони з'явилися.

Читайте також: Кентавр бізнесу та влади – в чому його небезпека

За останні 20 років виросло покоління, яке вже не пам'ятає перше десятиліття незалежності і практично не жило в той час. Ці молоді люди не знають, як проходила приватизація державних підприємств. Як вийшло так, що кілька сімей прибрали до рук більшу частину всієї української індустрії й досі вирішують долю країни, а мільйони людей при цьому залишилися ні з чим. І найголовніше – вони змирилися з цим положенням. Тому що для них так було завжди. Так стало ще до їх народження.

Події 1990-их років табуйовані для політиків. "Це щось дуже далеке, навіщо ворушити минуле" – неохоче кажуть політики про ті часи. І зрозуміло, чому так відбувається. Адже там залишилося багато такого, про що сьогодні дуже не хочеться згадувати.

Чинний президент Порошенко напевно не горить бажанням говорити про те, як у 1998 році балотувався в парламент від СДПУ (о) Віктора Медведчука. Чи не тому кум російського президента Путіна сьогодні так вільно почуває себе в Україні, на яку Путін пішов війною?

Найбагатші люди України дуже не люблять розповідати про свої перші мільйони. А ще більше – про приватизацію. І про те, як вони свого часу за безцінь отримали у власність комбінати, які насправді коштували мільярди доларів. У 2003 році Микола Азаров (тоді перший віце-прем'єр) в інтерв'ю газеті "Дзеркало тижня" заявив, що за перші 11 років приватизації бюджет країни отримав всього 6 млрд грн від продажу підприємств. Це близько 1,5 млрд доларів за курсом тих років.

"Виходить, півекономіки країни оцінили в 1 мільярд доларів?" – обурювався на публіку Азаров, хоча й сам на той час уже давно був частиною корупційної системи. А всього через рік земляк і політичний соратник Азарова Рінат Ахметов рівно за тією ж схемою разом із зятем президента Кучми Віктором Пінчуком за копійки приватизує комбінат "Криворіжсталь". Правда, ненадовго. У 2005-му приватизацію скасують і продадуть "Криворіжсталь" ушестеро дорожче індійському бізнесменові Лакшмі Мітталу.

Міттал заплатив за "Криворіжсталь" 4,8 млрд доларів. Це в три рази більше, ніж Україна отримала за всі приватизовані підприємства з 1992 по 2003 рік! Державне майно на десятки мільярдів доларів було просто подаровано 10-20 українським сім'ям, що перетворилися після цього на справжні мафіозні клани. І не треба заспокоювати себе, що ця грандіозна афера трапилася колись давно. Адже люди, які вкрали все це майно, і сьогодні фактично керують країною, мають у парламенті своїх депутатів, призначають в Кабмін своїх міністрів, фінансують політичні партії.

На жаль, сьогодні про це не прийнято говорити. У країні діє свого роду суспільний договір – не чіпати минулого. Але хіба цей договір несе вигоду для українських громадян? Сьогодні в молодих політиків, які називають себе "антикорупціонерами", вважається нормальним ходити на сніданки до Віктора Пінчука, ніби в 2003 році не він у результаті шахрайської операції "прихватизував" державний Нікопольський завод феросплавів за 405,5 млн грн. До слова, другий претендент – група "Приват" – пропонував тоді за НЗФ понад 1 млрд грн, але чаша терезів усе одно зі зрозумілих причин хитнулася в бік Пінчука. Завдяки зростанню цін на феросплави, зятеві президента вдалося відбити свою покупку всього за кілька місяців. У програші залишився тільки бюджет держави...

Читайте також: Потреба деолігархізації: в чому небезпека олігархічної економіки

Чому підсумки приватизації "Криворіжсталі" вдалося скасувати, а НЗФ – залишили Пінчуку? Сьогодні про це також не прийнято згадувати. Ні влада, ні опозиція не піднімають на телебаченні такі пікантні теми. Політики можуть скільки завгодно поливати один одного брудом і звинувачувати в найстрашніших гріхах. При цьому завжди зберігаються певні табу. Червоні прапорці, за які не можна заходити.

Втім, рано чи пізно, і це табу має бути зруйновано. На початку 1990-их Україною правили радянські еліти, які легко перехопили владу після краху СРСР. Згодом у політикумі відбулася зміна поколінь. Замість комсомольців і партократів прийшли люди 1990-их – олігархи, колишні кримінальні авторитети, "мажори". Всі, хто встиг урвати свій шматок пирога під час "великого переділу". Але і їх час добігає кінця. Люди 1990-их – також люди із минулого, які вже не зможуть запропонувати країні нічого нового. Економіка, яку вони створили, нежиттєздатна. Держава, яку вони побудували, вийшла слабкою і бідною. Тому настає час нової зміни поколінь у політиці.

Очевидно, що нам іще слід повернутися до обговорення теми 1990-их років і провести певну ревізію того, що відбувалося в ті часи. Щоб нагадати суспільству про те, як склалася чинна політична система і чому не варто чекати від нинішніх топових політиків із 1990-их нічого хорошого.

Невеликий крок у цьому напрямку автор цієї публікації вже зробив. Разом із колишнім народним депутатом Єгором Фірсовим ми закінчуємо монтувати документальний фільм "Клептократія. Влада крадіїв", який нагадує історію українських еліт. Показ фільму ми плануємо провести в регіонах, щоб можна було не тільки подивитися відео, але і влаштувати дискусію. Трейлер фільму вже готовий. Повну версію ми викладемо в мережу після того, як пройде показ в містах.

Денис КАЗАНСЬКИЙ, "Тиждень"