Шановні читачі, до вашої уваги – традиційна добірка найцікавішого зі світу блогосфери за сьогодні, 4 вересня

Першочергові реформи для ВРУ

На шляху реформ в Україні стоїть чимало перешкод, дві головні з яких: 1) корупційно-олігархічні клани, які протидіють будь-яким змінам, які підважують їхнє привілейоване і паразитувальне положення в суспільстві; 2) політики-популісти, які діють за принципом: "більше красивої брехні виборцям – більше шансів здобути/зберегти владу". Не секрет, що успіх та темп реформ в державі найбільшою мірою залежить від владної команди: президента, уряду та парламентської більшості. Цей темп очевидно сповільнився за останні два роки. Там, де нинішня влада не виступає локомотивом упровадження реформ, вона об'єктивно стає однією з тих перешкод, які названі вище.

Уроки котла: Іловайськ – точка неповернення, що повернула нас до тями

Усе закінчилося після Іловайська. Повторюю: не після Майдану, бо Митний союз, погодьтеся, був радше одним із його приводів, ніж кінцевою причиною. І не після Криму, бо попервах у су­спільній свідомості змішалося приниження від нахабства "зелених чоловічків" і підозра стосовно того, що значна частина тамтешніх ватних пенсіонерів таки проголосувала за "возз’єднання" з "царем-батюшкой". І не після Слов’янська, бо "мохерові берети" з іконами, які кидалися під українські бетеери, дуже спотворювали картину. Я не про суть подій, а про їхнє сприйняття сукупно з малопритомним інформаційним супроводом. Іловайськ став для всіх – підкреслюю: для всіх – точкою неповернення.

Політичний цироз суспільства й політикуму

Чергові політичні рейтинги показують: якщо нових політичних сил на обрії не видно, то суспільство ладне замінити їх фантомами або симулякрами. Мова про такий собі політичний цироз суспільства й політикуму. Бо це так само, коли здорову частину печінки під час цього захворювання замінює строма. Тільки так можна пояснити потрапляння в рейтинги такої, наприклад, політичної сили як "За життя" з Вадимом Рабіновичем на чолі. Вся "партія" – це не що інше, як регулярне словоблуддя Рабіновича на всіх телеканалах країни в стилі Кашпіровського. Той банки з водою заряжав, а цей – голови... Судячи з "адептів", – також із водою... Втім, як показує досвід, будь-які симулякри – не житці в політичній ойкумені країни. Марнують гроші, дратують суспільство рекламою і сходять на ніц.

Мова та вибір, який може зробити кожен

Мова – дім буття, так, але жоден дім не росте сам собою з землі: його будують. Кожен дім – це співжиття зі природою, але й виклик для неї. Люди – не тільки істоти, зрощені з буттям, як думав Гайдеґер, але й істоти, яким доступне щось по той бік буття, як думав Левінас. Моя українська – це вибір. Це не те, що було зі мною завжди. Але я сподіваюся, це те, що залишиться зі мною до кінця життя. Я не думаю, що вся російська мова – це мова окупанта, я взагалі не прихильник радикальних формулювань, хоч інколи можу. Але я також не думаю, що "російськомовним туристам" і тим паче російськомовним патріотам (тут без лапок, бо таких людей справді багато, і вони роблять безліч чудових речей) так складно зробити мовний вибір, і говорити українською принаймні інколи. Це не аж таке складне завдання, повірте.

Дорогі слов'яни на службі затятого пострадянського імперіалізму

Як уже було не раз в історії, із Москви знову лунають красиві слова про слов’ян і про необхідність їхнього об’єднання чи навіть координування дій у політиці та економіці. Проте які ж насправді цілі ставлять "експерти" – організатори нової "Спільноти незалежних слов’янських держав"? Якщо відповідати коротко, то можна охарактеризувати це так: відродження чогось на кшталт Радянського Союзу знову під безкомпромісним управлінням із Кремля. Російські організатори, звичайно ж, поки що приховують справжні наміри, бо ідея Радянського Союзу не є надто популярною, а самій РФ, окрім як агресії, теж особливо нічим хвалитися. Не зайве замислитися над самою ідеєю слов’янства. Здається, що самі автори й прихильники панславізму "застрягли" ще десь у минулому столітті чи й значно раніше.

Як бути з нашим публічним простором?

Хвилі стінописів по місту, які викликали збурення киян і дискусію про те, що немає комісій, органів контролю, окремо уповноважених людей, які б визначали, що в місті доцільне, а що ні. Але чи з’явилися б деякі вдалі зразки (а я вважаю, що таких багато), якби ці органи чи об’єднання працювали? Чи з’явився б натяк на сучасну архітектуру в місті, якби проект театру на Подолі попередньо обговорювали зі громадою (це окрема болюча дискусія, але будівель із сучасною архітектурою в Києві дуже мало)? Мабуть, треба змиритися, що простір такий, який він є. І неможливо його спрямувати в одному руслі чи чітко устаканити, обмежуючи законами чи нормами моралі.

Свято для першачків – яке воно в Німеччині

Першачки приходять із батьками, сестрами, братами, тітками, дядьками, дідами, бабами, сусідами в гарно прикрашену кульками та стрічками школу. Як правило, одного першачка супроводжує свита з десятьох розчулених дорослих. Їх зустрічає четвертий клас і влаштовує їм концерт в актовій залі. Після цього дітей заводять у класи, знайомлять між собою й із вчителями, тим часом дорослі випивають шампанське, доїдають канапки, забирають малюків, що смішно тягнуть гігантську цукертюте, й ідуть додому. Вдома влаштовують Велике сімейне свято, за масштабами порівняне з невеликим весіллям. Сусіди ставили курінь і прикрашали всю вулицю кульками. На цьому тижні місцева газета публікує групові світлини всіх першокласників початкових шкіл району.