Треба розрізняти: Україна видворила не дипломатів, а російських шпигунів, наголошує у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко.

Професія дипломата є дуже позитивною за своїм визначенням. За своєю суттю, дипломати – це люди, що налагоджують взаємовигідні дружні відносини між країнами.

А з іншого боку є шпигуни, які цьому заважають. Тож у випадку з Росією – це шпигуни, які працювали під прикриттям дипломатів. Ці люди очевидно не сприяли тому, щоби країни спільно будували щось позитивне.

Те, що багато західних країн пішли на такий безпрецедентний демарш означає, що антипутінський фронт, про який я говорив кілька років тому, зараз уже реально формується. Це означає, що подібну поведінку більше ніхто справді не терпітипе.

Читайте також: Журналіст: Країни Заходу не здатні захиститися від підривної діяльності росіян на власній території

Хоча якщо говорити про заяву-відповідь російського МЗС, витриману у традиційних совкових тонах, то вона наводить на думку, що такий європейський крок таки нічому їх не навчить. Боюся, що хвороба зайшла настільки далеко, що способів легкого одужання немає – допоможе хіба хірургічне втручання.

Та я дуже радий, що Україна почала діяти спільно із Заходом. Вчора я був страшенно розчарований заявою одного нашого політика, мовляв, ми не можемо цього зробити, бо хто ж буде боронити наших політв’язнів у Росії.

Та їх, на превеликий жаль, ні з дипломатами, ні з консулами, ні без перших і других ніхто реально захищати не може. Адже йдеться про країну, де поняття права є доволі умовним. Маємо ми там дипломатів та консулів чи ні, становище наших військовополонених чи заручників ніяким чином не міняється.

Читайте також: Два аспекти українського рішення вислати 13 російських шпигунів

Прийнявши рішення видворити російських шпигунів, Україна стала в один ряд із західними партнерами. Що якби це відбулось у 2014 році? Думаю, якби ми відразу розірвали дипломатичні відносини з країною-агресором, то ситуація була б іншою в багатьох вимірах. Щодо західної підтримки наших дипломатичних і військових зусиль зокрема.

Бо коли ми з одного боку кажемо, що є жертвою агресії, а зі другого – залишаємо російських шпигунів у себе в країні, то подаємо сигнал, який багатьох просто дезорієнтує. Можливо, розпливчастість нашої позиції поступово починає зникати.

Я дотримуюсь думки, що у країни або є позиція, або її нема. Щоб демонструвати цю позицію, треба мати хребет і здатність приймати рішення – навіть якщо хтось тобі щось підказує. Тут ми повинні виходити зі своїх національних інтересів.

Якщо ж позиції немає, а хребет надто гнучкий – то ми нічого й не матимемо. Тож я радий, що наш фокус починає ставати більш чітким і зрозумілим.