Майже кожен з нас, розмірковуючи над тим, чому так фатально не щастить, хоч раз звинувачував у цьому батьків, які надто суворо чи навпаки недбало виховували, приділяли замало уваги, залишали самих, відправляли у село.

Важке дитинство

Багато хто живе з постійною образою на матір чи на батька. Котра, з одного боку є зручним виправданням власних невдач, мовляв, що ви хочете, в мене ж було важке дитинство. З іншого – образою легко компенсувати провину за те, що рідко бачимося, не допомагаємо. І що найголовніше – за власну байдужість до тепер вже слабких батьків.

Читайте також: Блог психолога: як відрізнити осінню хандру від депресії

Це ж соромно – не любити, не хотіти їхати, як у нас заведено говорити, "додому" (у рідне село чи мале містечко). Хоч самі вже років двадцять у столиці, де мають власний "дім". Тут образа є захисним механізмом від докорів сумління.

Одна клієнтка, назвемо її Ларисою, багато років жила у хворобливому діалозі із матір'ю, з якою майже не бачилася. Її, вже немічну, забрала до себе молодша сестра. З нею у Лариси теж погані стосунки. Тож її великодні візити закінчувалися бурхливою сваркою, під час якою вона пригадувала рідним малі й великі дитячі кривди.

"Неправильна" каша

Їх же з болем переповідала мені. Головним докором на адресу матері було те, що та народила і, на думку клієнтки, значно сильніше любила молодшу доньку. Доказів цього у Лариси було вдосталь, і вона ними радо ділилася.

Відколи з'явилася мала, старшу почали на все літо відправляти до дідуся з бабусею, хоч вона дуже просила її забрати. Сестрі купували солодощі, а їй свого часу мати відмовляла, бо не вистачало грошей.

Зі сльозами на очах сорокап'ятирічна жінка розповідала, що коли вона поверталася зі школи, у порожній холодній квартирі (мама – на роботі, сестра – у садочку) на неї чекала одна й та сама перлова каша. Вона ж любила гречану. Але мати, хоч і знала про це, на її тверде переконання, навмисне готувала гречану лише на вихідні – коли вдома збиралися усі. Тож Лариса каші не їла, а мати її за це постійно сварила, навіть кілька разів ударила.

Скоромовкою Лариса прохоплювалася про те, що горнятко з кашею на плиті завжди було закутане старою теплою хусткою, щоб страва довше залишалася теплою. Що жили вони бідно – мати їх ростила сама. Звідси – й такий кулінарний аскетизм. Але повертаючись з роботи, мама примудрялася приносити з місцевої їдальні дві котлети. Проте жінка була певна, що це – для коханої меншої доці.

Потім ми разом пригадали, що в ті часи гречана крупа була в дефіциті, її видавали за якимось запрошеннями. І може тому... –, почала я. Але Лариса одразу закричала й замахала руками. Очевидно, психоаналіз занадто наблизив жінку до руйнування її власного міфу про черству мати як джерело її нещасть.

Тож вона миттю заходилася відновлювати мур свого хворобливого світогляду, сніговим шаром "накручуючи" мамині гріхи перед нею. Від неї, мовляв, і невміння правильно поводитися з чоловіками (мама була самотньою, народила їх від різних батьків). І погані манери та освіта – чому і за що могла її навчити проста заводська робітниця? Потім з'ясувалося, що і їй, і сестрі "випадково" вдалося-таки закінчити виші. І комплекс бідності – вона теж все життя рахує копійки.

Образа на батька – бо його не було

Звісно, Лариса – збірний, але побудований на реальних фактах образ, у якому відбилися типові образи дорослих дітей.

На батька, як правило, ображаються за те, що його або взагалі не було або він покинув матір. Дехто, щоправда, звинувачує ще й матір у тому, що це вона його довела.

Батькові закидають байдужість або надмірну жорсткість, відсутність грошей, погані звички. З-поміж екзотичних образ – неправильне походження, втручання в особисте життя, через що обрані не та професія, не та жінка або чоловік, немає дітей.

Напевно, у багатьох із цих претензій є раціональне підґрунтя. Та узагальнено їх можна схарактеризувати психологічним терміном "перенесення". Тобто, властиве інфантильним особистостям небажання взяти на себе відповідальність за власне життя. І намагання перекласти провину за результат такого безвідповідального поводження на когось.

Читайте також: Блог психолога: як відрізнити власні бажання від нав'язаних

Як звикли з дитинства, коли з усіма бідами бігли до тата чи мами – на батьків. Тим більше, що вони літні, значить, слабші. Ми від них вже не залежимо, тож стримувальних факторів майже немає. І тепер в уяві можна помститися і за несмачну кашу, і за риб'ячий жир, і за ляпаса.

"Любіть мене за те, що я помру"

Але вчиняючи так, шкодимо насамперед собі. Ображаючись на батьків, ми залишаємося в минулому, в дитинстві, не даючи собі змоги стати психологічно дорослими й будувати власне життя, не озираючись постійно в минуле.

По-друге, образа на те, чого не можна змінити, є деструктивною за своєю суттю. Вона паралізує активність, здатність розвиватися, породжує ілюзію безнадії.

Ще одна причина образи на батьків - неможливість усвідомлення їхньої смерті і власного болю й провини за те, що приділяли їм так мало уваги. Таким чином люди, як не дивно, підсвідомо проявляють любов до матері чи батька. І знов таки – бажання повернутися в дитинство, яким би воно не було.

Якщо це так, якщо нас подумки туди так тягне, значить нам було добре. А це означає, що наші батьки не були такими вже поганими. І за це їм вже варто подякувати. Тим більше, що вони так само усього лише люди. Хоч для нас і найголовніші.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram