Пригадую одну абсурдну ситуацію, що трапилася зі мною в латвійському місті Вентспілсі на березі Балтійського моря. Там є резиденція для письменників, старий будинок на центральній площі, де одночасно мешкають і працюють восьмеро літераторів із різних країн світу.

Мені було двадцять два роки, коли я отримав можливість попрацювати на цій резиденції. У морозні грудневі ночі я писав там свою першу збірку оповідань – "Кілер". Так склалося, що я народився в Ризі, столиці Латвії, але цієї країни не знав, бо майже одразу після пологів мама відвезла мене до себе додому, на Закарпаття, де я й виріс. Той грудень у 2010-му став для мене першою нагодою у зрілому віці побачити місця, де я прийшов на світ.

Писав я тоді переважно вночі. Що означає – десь від півночі й до ранку. У тиші, поки всі спали й ніхто не міг мене турбувати. Із першими променями сонця я зашторював вікна й укладався спати. Прокидався вже по обіді, ліниво снідав десь о тій порі, коли люди виходять із праці, а коли за вікном сутеніло, вмикав на лептопі музику Арво П’ярта й починав ладитися до писання.

Тож і всі мої побутові активності переносилися на другу половину доби. Пополудні я ходив гуляти містом, увечері шкандибав до магазину, готував собі їжу й таке інше. Отже, не дивно, що й чудова у своїй простоті ідея випрати речі спала мені на гадку вже ближче до півночі. Ніч, як я вже згадував, завжди була моїм найпродуктивнішим часом.

Читайте також: Літературна зброя ідеології експансії

Тут варто додати, що Будинок письменника у Вентспілсі влаштований таким чином, що на першому поверсі старої кам’яниці містяться простора кухня та їдальня, яка за потреби перебудовується в залу для виступів, а на другому – вісім покоїв для літераторів. А повітка зі складом, господарськими приміщеннями, пралкою й навіть сауною розташована у дворі.

Можливо, пам’ять моя мимоволі прикрашає ту ситуацію, але коли я вийшов у морозну грудневу ніч з пакетом брудного одягу в руках, годинник на ратуші почав відбивати північ. Було щось моторошне в цьому звуці. П’ять метрів треба було мені прийти до повітки, але я закляк. Бо до бемкання середньовічного часоміра додалися значно тривожніші звуки. Якесь жаске виття.

Це спрацювала сигналізація. Виявилося, що вночі будинок зачиняють і ставлять на охорону, тож коли я вийшов до повітки, завила сирена. Майже миттєво приїхали поліцаї. Я все ще був шокований, і ми ніяк не могли порозумітися. Мабуть, у перші миті вони були переконані, що я злодій, який краде брудний одяг. Але невдовзі до них таки дійшло, що сигналізація спрацювала випадково, через помилку, і вони собі поїхали.

Наступного дня, коли я вмостився у фотель біля каміна на кухні, щоб випити свою пообідньо-ранкову каву, до мене підійшов сторож будинку. Власне кажучи, він займався всіма побутовими справами – не лише охороняв, а й приносив дрова, прибирав двір, міняв лампочки й тому подібне. Скидався він на старого гіппі, якому бракувало кількох зубів і шампуню для патлів. Мені здалося, що на роботу його взяли з жалю. Хай там як, а були в нього, на думку молодого письменника, й позитивні сторони – наприклад, цілком очевидні проблеми з алкоголем.

Читайте також: Істрія – місце зустрічі моря, суходолу й багатьох культур

Чи то в нього був бодун, чи то він просто був чимось невдоволений, але гіппі почав мене шпетити своєю поганою англійською. Мовляв, як я міг, це ж такий переполох – сигналізація, поліція! А потім його й зовсім понесло:

– Так можуть робити тільки люди зі Сходу! От коли до нас приїжджають німці, наприклад, то все спокійно, вони собі сидять у своїх кімнатах, а на обід ходять у ресторан. Вони взагалі не перуть, їм прати не треба. А як хтось до нас приїде зі Сходу – починаються проблеми. Хто таке бачив, щоби прати вночі?

Я був ошелешений і ображений. Я народився в Ризі, виріс на Закарпатті, а мене якийсь п’яничка обзиває східняком! На тій кухні висіла велика карта світу. Я підійшов до неї й показав пальцем, що Ужгород аж ніяк не знаходиться на схід від Вентспілса. Лінія вела точно на південь. Гіппі стояв вражений. А потім буркнув:

– Все одно це Схід! – і грюкнув за собою дверима.

Я ж залишився самотньо стояти біля карти. Розглядав її, думаючи про те, як вона визначає нашу долю. Ти можеш нести на собі клеймо тільки за те, що ти з тієї чи іншої частини світу. Байдуже насправді, де ця частина світу розташована і який вигляд має. Всім керують стереотипи. Скільки разів потому я потрапляв у ситуації, коли моє українське походження визначало ставлення до мене! Ага, він з України! А значить, треба до нього ставитися з недовірою, як до варвара. Дивитися згори, а часом і дотеп відпустити про нього. Як максимум – пожаліти сердешного.

Карта світу дивилася на мене зі співчуттям, мовби перепрошуючи. Бо ж у наш час, наче в Темні віки, реальна географія нічого не означає. Світ і досі стоїть на китах, а на Сході – за кордоном, що відділяє цивілізований світ, живуть варвари. І кому яке діло, що схід той зовсім не на Сході!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram