Благословляючи на з'їзді партії "Батьківщина" її лідера на пост наступного Президента України, Патріарх Української Церкви і Нації Святійший Філарет перелічив усіх президентів, окрім народовбивці і зрадника-зека, які впродовж усіх років незалежності, як атлети в естафетному бігу, невтомно виборювали духовну свободу, тримаючи безнастанно в історичному порядку денному справу церковної автокефалії України.

Праця усіх глав держав, пастором яких був сам нескорений Патріарх, увінчалася тріумфом як грандіозна виграна битва у війні українського народу із окупантом не тільки нашої суверенної території, а й тисячолітньої території, якою є для кожного народу його Історія.

Чи не єдина у Москві мислителька європейського зразка, уродженка, до речі, Львова Лілія Шевцова, намагаючись проникнути аналітичнимими стрілами до глибин того, що відбувається, раптом знайшла фундаментальне формулювання: "Ви забрали у Росії Київську Русь та залишили нас з Московією і її мракобіссям".

Феноменальний заголовок Історичного батлу тисячолітнього масштабу потребує лише єдиної, хоча сутнісної коректи — не забрали, а повернули. Ті, що гинуть нині на фронті, повертають Україні Русь, яку вкрав у неї Наришкін Петро  (перший).

Татарин за походженням Петро Наришкін, ставши на чолі держави без історії і без роду-племені, міг би цілком логічно шукати корені за покликом крові, що текла у його жилах, тобто виводити походження північного топосу до московського прародителя Чінхісхана. Однак, одержимий надати, як це нині прийнято казати, своєму державно-історичному проекту західного цивілізаційного  сенсу, ханський отрок не знайшов нічого іншого, як поцупити чужу історію.

Читайте також: Епіфаній назвав головний провал Порошенка

Зберігся царський циркуляр  від 1713 року, у якому Петро перший дає  "взбучку"  своїм послам у європейських країнах, зокрема В. Долгорукому, що служив у Копенгагені: "Во всех курантах (періодичних виданнях) печатают государство наше Московскимъ, а не Российскимъ, и того ради извольте у себя сие престеречъ, чтобъ печатали Российскимъ, о чемъ и къ прочимъ ко всемъ дворамъ писано".

Однак, Європа не сприйняла такого дивного перейменування. Для європейців це виглядало так, неначе, приміром, французи раптом захотіли називати себе Англією, або поляки іменувати себе Німеччиною. Тодішній інтелектуальний авторитет Вольтер написав знаминиту "Історію Карла ХII", яка витримала понад 100 видань, і скрізь Петрову державу мудрий француз іменував Московією у всіх виданнях аж до 20 століття.

Щоб пробити “вікно у Європу” у чужому історичному вбранні, московити вдаються до того, що так нахабно демонструє нинішній їхній цар, – банальний підкуп.

Дипломат Бестужев у листі до імператора бідкається, що важко дається до виконання його наказ, і у листі від 1723 року пише із Данії у Москву: "Лучше пока возобновить требование императорского титула, но чтобъ получить здъсь успъхъ, необходитмо дать канцлеру Гольсту 10.000 червонныхъ, тайному совътнику... 6.000, тайному совътнику Ленту 6.000, управляющему иностранными делами фонъ Гегену 3.000".

Як і нині, так і тоді, продажні царедворці гроші брали, але піддаватись на авантюру не спішили. Тоді цар Наришкін робить так, як цар Путін зробив із німцем Герхардом Шрьодером, – наймає якогось Герарда  Міллєра у якості менеджера проекту перейменування Московії на вкрадену первісну назву  держави сусіднього народу.

Напевне, той “шрьодер” нарадив Петру видати наказ від 1720 року, за яким  з України було вилучено усі давні історичні першоджерела та архіви, як історичні артефакти.

Це сукупне свідоцтво України-Русі було звезено у Москву і заховано за сімома замками, ключі від яких тримав особисто цар. Інший Петрів наказ категорично на кару смерті  вводив порядок "застерегти співгромадян наших від читання іноземних книг, про Росію написаних". І цей наказ діяв більше, ніж двісті років!

Якби Петро перший знав, як  його єдинокровного внука Петра  третього  кохана дружина змусить зректися престолу, ув'язнить і віддасть наказ просто зарізати, як порося,  у тодішньому праобразі гулагу.

Такою "шустрою" виявилася  знову німка Софія-Фредеріка-Августа Ангальт-Цербська.

Московія впала до її стіп, як до улюбленої цариці Катерини другої. Але уже ця ще одна "велика московитка" із роду Гольдштинських постала перед заковикою – що робити із цією ордою, яка раптом захотіла бути Руссю?

Божевільний "дєдушка" її усопшого монарха "подсуетился", але не довів справу до кінця. Не було зрозуміло – довірене їй царство перебуває у статусі ординської Московії чи уже стало Росією?

Софія-Фредеріка розуміла, що її Європа засміє, і найперше, новоявлений друг Вольтер, з яким там носяться, як із писаною торбою. Вона розуміла, що однієї примхи пратестя раптом стати русином, мало.

Як писав тоді один західний історик, "хоча московські государі й називають себе великим князем або царем "всея Русі", але право на цей титул у них було таким же, як і право їхніх сучасників – англійських королів, за яким вони приписували би  собі герб і корону Франції до своєї вітчизни".

Читайте також: Філарет розповів, як забрати в УПЦ МП Лавру

І тоді Катерина сама взялася вивчати історію "свого" народу.  Із жахом для себе вона виявила, що усі ці святі невські і донські  були звичайнісінькими ханськими холуями, які збирали для Орди данину і яких призначав головний “смотрящий” хана, що сидів у Кремлі, і ще не так давно дід того самого Івана Грозного – Іван 111 – "злизував кобиляче молоко з грив татарських коней".

І що робити із цим насліддям, яке не було таємницею для усього, так би мовити, цивілізованого світу? Катерина вдається до порад свого земляка, того самого Міллєра і видає наказ створити "Комісію для складання записок про давню історію", яка під її керівництвом працювала із 1783-го по 1792 рік. Катерина особисто складала генеологію київських рюриковичів, які ніяк не влазили у її династичну систему. Ці наукові вправляння далекої від руських реалій німки так її заплутали, що вона навіть не наважилася опублікувати  власноручний список її наче київських попередників.

Було сфабриковано так звані "літописні зводи" замість захованих справжніх, за якими штучно і безпідствано поєднювалася Московія із Київським князівством. Відтак ще один "видатний" татарин Карамзін уже за царя Олександра буде писати цілих 12 томів "Історії держави Російської". А далі — такі "видатні фантазери", як Татіщев, Соловйов, Ключевський. І пішло-поїхало.

Аж до совєтської байки про колиску, з якої вилупилися три  народи. Теперішній цар навіть Леніна зі Сталіним переполюнув, вважаючи, що народів не три, а один. А хто проти цього, той український фашист, який поїдає донецьких діток. Отакий нащадок у "історіографів" Петра із Катериною вишкірився смертельним оскалом із лубянських казематів.

Здавалося б, курям на сміх, але саме за те, щоб  ми були  один народ, Росія розв”язала війну проти України, хоча  війна ця не припинялася практично ніколи від двобою Наришкіна із Мазепою.

Так авантюра Петра Наришкіна із окупацією чужої історії тривала довгими століттями псевдоРуссі. І лише  тепер, коли українці воюють зі зброєю у руках за свою державу у війні із московитами, вони  здобувають перемогу у найголовнішій із битв – вони повертають найцінніший для будь-якого народу скарб, яким є його історія.

Бо незалежність Церкви, якою вона стала 11 жовтня 2018 року і яка є Матрицею Національного Духу, дає відповідь  на запитання – кого хрестив Рівноапостольний Володимир – нас чи їх, придуманих Міллєром московських ерзац-русичів? Чия є  Русь – наша, чи їхня, вкрадена у нас?

До речі, тодішня могутня європейська держава зі столицею у Києві так і називалася – Русь, а не Київська Русь, бо прикметник знову ж таки ввели московські історіографи, бо якщо є Київська, то може бути і Московська Русь, а відтак уже просто Росія. Тому нам належить нині мислити себе єдиними нащадками єдиної  Русі без жодних уточнень чи альтернатив. Була і є Русь і Московія, як Франція і Німеччина. Без уточнень, що Франція Паризька чи Німеччина Берлінська.

Хто є престолонаслідником  Русі – президент України чи президент Росії? От за що ми, власне, воюємо з ними.
Тому усі українські президенти, за винятком зрадника, усі минулі і майбутні президенти мають вести себе на печерському престолі, як спадкоємці київських князів, а не як московські холуї. 

Петро Наришкін не читав Йозефа Геббельса, який через віки сформулює те, що робив московський цар: відніми у народу історію – і через покоління він перетвориться у натовп, а ще через покоління ним можна буде управляти, як стадом.

Москві так і не вдалося втілити заповіт нацистського жреця, якого нинішній спадкоємець Наришкіна вважає своїм улюбленим історичним персонажем.

Вони завжди залишалися для нас московитами. За святу  Русь ми завжди воювали із ними. І воюємо та перемагаємо нині.

Лілія Шевцова подає з Москви голос волаючої в ординській пустелі: "Автокефалія української церкви не просто руйнує претензії російського православ'я на глобалізм... Це удар по державності, опорою якої є православна церква. Відхід України означає крах не тільки проекту "Руского міра", але і Євроазійства. Сьогодні під впливом боротьби з Україною російська офіційна ідентичність стає чіткішою і яснішою – під скинутою маскою ми бачимо страшний оскал".

Русь слугувала для них  якорем легітимності перед людством, якого вони так несамовито трималися, щоб не піти на дно вселюдської історії.

Хто вони без нас? Хто вони без нашої Русі?

А ніхто. 

Порожнє місце новітнього варварства  на цивілізаційній карті планети.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram 

  Василь БАЗІВ,  для UAINFO