Гітлер спростував заяви, згідно якими він був, начебто, вплутаний в українські справи: "Якщо я б був пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, то у Відні не проголошував б арбітражного рішення, яке зробило Карпатську Україну нежиттєздатною".

10 березня 1939 р. німецький рейхсканцлер Адольф Гітлер прийняв рішення про остаточну ліквідацію Чехо-Словаччини. Згідно затвердженого плану передбачалося, що частини вермахту окупують Богемію та Моравію, Словаччина проголосить незалежність під протекторатом Рейху, а Угорщина за дозволом німців окупує Карпатську Україну.

12 березня 1939 року через свого посла у Берліні Угорщина отримала "зелене світло" на захоплення Закарпаття. Уже вранці 14 березня 1939 року угорські війська при підтримці іррегулярних сил без оголошення війни розпочали наступ на Карпатську Україну.

14 березня 1939 року парламент у Братиславі проголосив незалежність Словаччини. Зв’язок між Карпатською Україною та Прагою став проблематичним.

Було зрозуміло, що це остаточний крах ЧСР (наступного дня Гітлер поглинув чеські землі, перетворивши їх на протектор Богемії та Моравії). Під впливом цих подій увечері 14 березня 1939 року Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою.

Відразу постала нагальна проблема отримання міжнародного визнання та захисту кордонів молодої держави від агресії з боку сусідньої Угорщини. У першу чергу, у Хусті розглядали можливість реалізації словацького сценарію.

Спираючись на договірно-правову базу мюнхенської доби, що забезпечила міждержавні гарантії кордонів автономії у складі ЧСР за умовами Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року, Хуст звернувся з проханням про отримання протекторату до Німеччини.

Однак цей вектор не був єдиним на порядку денному карпатоукраїнського уряду.

Невизнана держава

У той час як проходили кровопролитні бої поблизу Севлюша, о 15.20 15 березня 1939 року у Хусті в приміщенні державної гімназії розпочав свою роботу законодавчий орган – Сойм Карпатської України за участю 22 депутатів (із 32 обраних).

Читайте також: 17 березня – 102 річниця створення першого українського парламенту

Протягом трьох з половиною годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено документи історичної ваги. Зокрема, таємним голосуванням Сойм обрав президента новоствореної української держави – Августина Волошина, а також прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення.

Ними підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою на чолі з президентом, обраним законодавчим органом (Соймом). Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська.

Президія Сойму Карпатської України. Зверху сидять (зліва направо) голова партії Українське національне об'єднання Федір Ревай, голова сойму Августин Штефан та секретар Степан Росоха. Знизу М. Кочерга

Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом – сполучення крайового герба (ведмідь у лівому червоному півколі та чотири сині й три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризубом Св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).

Державним гімном Карпатської України став національний гімн "Ще не вмерла Україна". Після прийняття цих актів, Сойм відклав своє засідання, водночас уповноваживши уряд за згодою президента Карпатської України видавати розпорядження, які матимуть силу закону.

Карпатська Україна мала всі ознаки державності, включно з власною територією (11 094 км²), окресленою Віденським арбітражем, населенням (544 тис. осіб) із власним крайовим громадянством, урядом, системою державних органів і посадових осіб, суверенітет, що проявлявся у самостійності та верховенстві влади у межах її території, а також здатності видавати закони та проводити власну зовнішню політику.

Хоча жоден з цих критеріїв не був дотриманий повністю. Зокрема, з початком угорського наступу уряд Карпатської України втратив контроль над певною частиною своєї території.

Від самого початку суверенітет новонародженої держави обмежувався присутністю чехословацьких збройних сил та адміністративного апарату ЧСР.

З поступовим відходом чехословацьких військ територію Карпатської України обороняли її збройні сили – Національна Оборона Карпатської України, яка хоча і не була повноцінною армією, мала власне озброєння, уніформу, командування, мобілізаційний резерв, контролювала значну частину території і протягом кілька днів чинила опір угорським військам.

Конституційний закон Ч. 1 прийнятий 15 березня 1939 року на Соймі Карпатської України

Державні органи не були сформовані повністю, але їх розбудова розпочалася ще у жовтні 1938 році і тривала вже понад п’ять місяців. Сойм Карпатської України прийняв Конституцію, яка, однак, не була застосована у реальному житті через угорську окупацію.Карпатська Україна мала власного президента, уряд і парламент, обраний на загальних виборах, які діяли в межах чинного законодавства і мали підтримку населення.

Німецький вектор

О 23:10 14 березня 1939 року, вже після офіційного проголошення незалежності Карпатської України рішенням уряду, Августин Волошин надіслав у Берлін ноту з проханням про протекторат:

"Від імені уряду Карпатської України повідомляю, що внаслідок оголошення незалежності Словаччини ми не можемо залишатися далі у складі Чехо-Словацької федеративної держави. Водночас наш уряд висловлює велику подяку німецькому народу та Вам за справжню підтримку національних устремлінь українського народу і віддається під могутній захист Німецького Рейху".

Перебуваючи в Празі вночі 14-15 березня 1939 року, міністр закордонних справ Карпатської України Юліан Ревай просив через німецького повіреного у справах Андора Генке "протекторату проти угорців, які просунулися вглиб території Карпатської України на 10 км".

Курсуючи між Віднем і Берліном, він протягом кількох днів безуспішно намагався добитися аудієнції у німецького міністра Йоахіма Ріббентропа. Не отримавши відповіді до ранку 15 березня, уряд у Хусті просив Німеччину повідомити як можна швидше, чи Карпатська Україна була обіцяна Угорщині.

Склад Сойму Карпатської України.  Із 32-ти обраних послів у засіданні 15 березня 1939 року змогли взяти 22 особи

Однак офіційний Берлін мовчав, оскільки доля краю вже була вирішена. Як писав у своїх спогадах німецький повірений у Празі Андор Генке: "Ніколи чесний і щирий український патріот [Волошин – О.П.] не міг насмілитись допустити щонайменшої думки про зраду свого, начебто, німецького друга".О 16:00 15 березня 1939 року, під час роботи Сойму в Хусті, Волошин відправив у Берлін ще одну телеграму: "Ми проголошуємо незалежність Карпатської України і просимо протекції Німецького Рейху. Водночас повідомляємо, що угорські війська перейшли сьогодні о 6 год. ранку [насправді 14 березня 1939 р. – О.П.] наш кордон поблизу Мукачево. Просимо вжити заходів проти угорців".

Під час нічної зустрічі з президентом Чехо-Словаччини Емілем Гахою 15 березня 1939 року, під час якої останній погодився передати долю чеського народу до рук фюрера, останній підтвердив відсутність німецьких інтересів на схід від Малих Карпат і заявив, що вирішив "умити руки від цієї держави" (Карпатської України).

У відповідь на численні запити щодо німецької допомоги Карпатській Україні речниками в Берліні було публічно спростовано інформацію про те, що Німеччина коли-небудь прагнула створити "П’ємонт" на Закарпатті задля побудови "Великої України".

При цьому було роз’яснено, що уряд Рейху хотів тільки забезпечити право народів Чехо-Словаччини на самовизначення, яке після розпаду останньої стало ілюзорним. Німецькі офіційні кола заявили, що відтепер питання Карпатської України стало угорською справою, й відтак прохання Хуста про допомогу не могло мати жодних наслідків.

Гімназія в Хусті, в якій 15.03.1939 року було проведено засідання Сойму Карпатської України

"Якщо я б був пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, то у Відні не проголошував б арбітражного рішення, яке зробило Карпатську Україну нежиттєздатною".За словами співробітника бюро МЗС Німеччини Петера Кляйста, який напередодні ліквідації Чехо-Словаччини розробляв для фюрера пам’ятні записки з українського питання, пропонуючи йому різні аргументи на користь збереження Карпатської України, Адольф Гітлер спростував заяви, згідно якими він був, начебто, вплутаний в українські справи:

Як заявляв Петер Кляйст, він випробував всі засоби для порятунку Карпатської України, вказуючи на її важливе значення у зв’язку з німецькими планами на сході. На фюрера ці аргументи не справили враження і він відповів: "Це трагічно, але неминуче".

Продовжуючи не вірити у "зраду" німців, Августин Волошин у додаток до численних нот у Берлін ввечері 15 березня 1939 року вирішив звернутися особисто до Гітлера із короткою телеграмою: "Я відчуваю свій обов’язок висловити мою щиру вдячність за Вашу підтримку і прошу одночасно Вашого сприяння у теперішній критичній ситуації".

У той момент фюреру було не до Карпатської України – він тріумфував, урочисто в’їхавши на празький Град.

Ввечері 15 березня 1939 року німецький консул у Хусті Гамількар Гофман, відповідно до отриманих інструкцій з Берліна, усно заявив членам уряду Карпатської України, що в умовах наступу угорської армії по всьому фронту німецький уряд радить не чинити опору.

Угорський регент Міклош Горті та німецький рейхсканцлер Адольф Гітлер

У відповідь на це начальник генштабу полковник Михайло Колодзінський ("Гузар"), за даними історика Петра Мірчука, заявив: "У словнику українського націоналіста немає слова "капітулювати". Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!".У даній ситуації Німеччина не могла надати протекторат і пропонувала захист тільки окремих осіб. Водночас членам генерального штабу збройних сил Карпатської України було запропоновано капітулювати, з огляду на те, що угорську окупацію краю вже санкціонували уряди Німеччини та Італії, а тому, мовляв, будь-який спротив не мав би шансів на успіх.

На сьогодні важко документально підтвердити чи спростувати вірогідність такої заяви, однак наступні події показали, що січове командування категорично не сприйняло заклик Берліна "підкоритися долі" і свідомо виступило проти його планів.

Як пригадував офіційний представник уряду Карпатської України в Празі Вікентій Шандор, виступ карпато-українського населення проти угорської окупації викликав невдоволення у німецьких політичних колах, що прочитувалося в діях та заявах німецьких дипломатів у Празі та Хусті.

Надавши дозвіл Будапешту на зайняття краю, Третій Рейх водночас не хотів офіційно афішувати цей крок, побоюючись остаточно втратити прихильність українців. Відтак жодного публічного роз’яснення ситуації з боку Берліна не надійшло.

Апелюючи до Заходу

Після невдачі з отриманням протекторату від Німеччини, уряд Августина Волошина апелював до демократичних держав.

Ще 14 березня 1939 року Вікентій Шандор передав американському послу Вільбуру Карру ноту за підписом міністра Ревая. У ній Ревай повідомляв про реалізацію права на самовизначення та проголошення незалежності Карпатської України внаслідок відповідного кроку з боку Словаччини та розпаду ЧСР.

Вікентій Шандор, офіційний представник уряду Карпатської України в Празі

Протягом наступних днів відповідні ноти були розіслані урядам Великої Британії, Франції, Югославії, Румунії та Польщі. Їхній текст був майже ідентичний

"Вже декілька днів на терені Карпатської України точаться криваві бої без оголошення війни. Уряд Карпатської України апелює до урядів європейських держав з проханням про втручання перед угорським урядом задля припинення бойових дій та врегулювання питання Карпатської України дипломатичним шляхом без непотрібного пролиття крові".

У своїх нотах, які він розсилав через дипломатичні представництва у Берліні та Відні, міністр Ревай просив європейські держави повідомити про свою позицію щодо угорської агресії проти Карпатської України, як колишньої складової Чехо-Словацької республіки. Однак жодна держава не вважала за потрібне реагувати.

Перебуваючи у відчаї, 18 березня 1939 р. канцелярія уряду Карпатської України звернулася з черговою телеграмою до американського посла Карра у Празі, в якій повідомляла про невдалі спроби Хуста домогтися припинення бойових дій на Закарпатті та просила вжити термінових заходів для врегулювання конфлікту та пошуку шляхів мирного врегулювання з угорською владою.

Пошук modus vivendi з Угорщиною

15 березня 1939 року о 12.30 міністр закордонних справ Угорщини Іштван Чакі надіслав в Хуст ультиматум з вимогою до місцевого уряду без спротиву передати Угорщині всю повноту влади на території Закарпаття. Відповідь потрібно було надати до 20.00.

У надісланій о 16.50 телеграмі Волошин повідомляв: уряд проголошеної самостійної Карпатської України направив у Будапешт делегацію у складі трьох осіб (Юліан Бращайко, Микола Долинай та Михайло Дутка) для проведення переговорів з приводу державної приналежності краю.

Читайте також: Соборність: як це було 100 років тому в архівних ФОТО та ВІДЕО

До їх завершення він просив призупинити воєнні дії на території краю. Цього ж вечора, о 18.05. Іштван Чакі відповів, що угорський уряд гостинно зустріне заявлену делегацію, але вже розпочаті військові дії неможливо зупинити з "технічних причин".

Угорський уряд мав намір чим швидше зайняти Карпатську Україну і просив Августина Волошина як церковного діяча зробити все для уникнення кровопролиття. На той момент угорські війська вже захопили понад 100 населених пунктів Карпатської України.

Попри негативну відповідь угорського уряду, уповноважена карпатоукраїнська делегація вирушила до Будапешта.

Поштова листівка, випущена з нагоди відкриття Сойму Карпатської України. Погашена 15 березня 1939 року

Тільки ввечері 17 березня 1939 року делегати прибули в Будапешт і відразу завітали в будівлю МЗС Угорщини, де їх зустрів найнижчий за рангом чиновник – помічник секретаря міністра Елемар Уйпетері.Не маючи змоги вранці 16 березня 1939 року перетнути лінію фронту поблизу Великої Копані через сильний угорський обстріл (за іншою версією, парламентарі були зупинені січовиками та відправлені назад до Хуста від тим приводом, що "нема чого їхати переговорювати з мадярами"), делегації довелося перетнути румунський кордон у Великому Бичкові та провести цілий день у Сиготі, очікуючи офіційного дозволу румунського уряду на проїзд в Угорщину.

Виступаючи в якості приватної особи, він порадив українцям звернутися до угорського державного секретаря з питань національних меншин д-ра Тібора Патокі.

Однак останній відмовив карпатоукраїнській делегації в аудієнції, пославшись на факт зайняття угорськими військами території Закарпаття. Українським представникам було запропоновано викласти своє прохання у письмовому вигляді, що й було зроблено.

Та угорські правлячі кола, засліплені ідеєю відновлення тисячолітньої держави св.Іштвана, відкинули звернення української делегації, проігнорувавши сам факт її прибуття та перебування в столиці Угорщини. В умовах успішного просування гонведів у напрямку польського кордону, миротворчі заклики карпатоукраїнського уряду та пропозиції політичного врегулювання конфлікту не мали для Будапешту жодного значення.

"Румунський протекторат"

В умовах відсутності чітких сигналів із Берліна та Будапешта, уряд Карпатської України водночас спробував прозондувати ґрунт щодо можливості отримання допомоги з боку сусідньої Румунії.

Німецький консул у Хусті Гофман рапортував 15 березня 1939 року: "Якщо угорські війська будуть просуватися далі, уряд Карпатської України має намір попросити Румунію окупувати їхню країну".

Крайовий герб Карпатської України

Румунія сприймалася якщо не в якості союзника, то принаймні країни з нейтральною позицією. Протягом всього автономного періоду (жовтень 1938 – середина березня 1939 років) Бухарест надавав продовольчу та економічну підтримку краю, який перебував у скрутному господарському становищі внаслідок Віденського арбітражу.

Румунський уряд рішуче виступав проти анексії Карпатської України Угорщиною, прагнучи зберегти прямий зв'язок із своїм союзником по Малій Антанті – Чехо-Словаччиною.

Однак в умовах розпаду Чехо-Словацької держави Бухарест висунув власні територіальні претензії на південно-східну частину Закарпаття, де компактно проживала румунська меншина, а також в рамках оборонних заходів зосередив свої війська на кордоні.

Згідно з повідомленням французького посла в Берліні Роберта Кольондра, після вторгнення угорських військ "уряд в Хусті у відчаї запропонував свою країну Румунії".

Уже перебуваючи у Загребі на початку квітня 1939 року, Августин Волошин офіційно спростував через пресу цю інформацію. Проте наявність такого звернення підтверджують румунські джерела.

Прикордонні органи Румунії повідомляли, що перейшовши кордон о 10:50 16 березня, президент Волошин звернувся у Мараморош-Сигеті до румунського уряду з проханням надати наказ румунській армії перейти на територію Карпатської України та забезпечити захист румунського та українського населення.

В іншій ноті від 17 березня 1939 року Волошин повідомляв, що угорські "терористичні банди" в умовах евакуації чехословацької армії здійснили напад на населення Великого Бичкова та Солотвина, де були здійснені акти грабежу та вбивства цивільних, створивши тим самим загрозу для їхнього життя та добробуту.

У зв’язку з цим, президент Карпатської України звертався до командира мараморошської групи румунських військ з проханням окупувати та відновити порядок у Великому Бичкові, Солотвині та можливо Тячеві, так як Румунія, на його думку, могла бути загрожена подіями у прикордонній зоні.

16 березня 1939 року Рада Міністрів цієї країни розглядала заяву Волошина про можливий перехід Карпатської України до складу Румунії, яка у підсумку була відхилена.

Читайте також: СССР никогда не был "своим" государством для собственных граждан

Як заявив прем’єр-міністр Румунії А. Калінеску: "Зрозуміло, що Румунія не мала жодного інтересу захоплювати територію, населену іншою національністю, а тому не зупинила свою увагу на тому, щоб відповісти на прохання".

Не прагнучи ув’язуватися у відкритий конфлікт зі своїм сусідом, Бухарест вирішив відмовитися від своїх планів щодо окремих районів Закарпаття.

Жоден з описаних вище варіантів зовнішньополітичної підтримки не приніс успіху уряду Карпатської України, яка була покинута міжнародною спільнотою напризволяще перед обличчям угорської агресії.

Жодна країна світу не відгукнулася на заклики про допомогу та не визнала незалежності молодої держави. Поряд із серйозними сподіваннями на захист з боку Німеччини, уряд Карпатської України відчайдушно шукав підтримки у західних столицях, а також протекції сусідньої Румунії проти угорського наступу.

Проявивши надзвичайну дипломатичну гнучкість, карпато-українські політики водночас пішли на встановлення прямого контакту з урядом у Будапешті, сподіваючись домовитися про припинення бойових дій та врегулювання конфлікту.

Магістральною лінією усіх цих зовнішньополітичних пошуків був порятунок населення краю від угорських репресій та захист міжвоєнних завоювань українського руху у Карпатській Україні.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram