У часи пандемій, аби не піддаватися паніці, кожен удається до різних занять. Хтось постійно відстежує статистику, хтось намагається не концентруватися на негативному, а комусь не йде з голови, до чого це взагалі може допровадити, пише для "Тижня" Тарас Лютий

Порівняно недавно, після Другої світової війни, у світі почали відкриватися кордони національних держав для охочих їх відвідати. Може скластися враження, що це сталося раптово, як із нашим безвізовим пересуванням, зручність якого ми зовсім нещодавно відчули. Поступово швидкість потрапляння в іншу точку планети ставала непорівняною з темпом бодай сторічної давнини. Щоправда, надзвичайно хутко шириться й епідемія. А це означає, що прогрес – не така вже беззаперечна штука, позаяк вона має зворотний бік.

Одночасно з інформацією про поширення вірусу пожвавилося також обговорення того, який тип економічної системи здатен вправніше й надійніше реагувати на виклики. Прихильники "твердої руки" впевнено кивають на Китай, де поведінку людини жорстко регламентовано. Натомість у ліберальних демократіях будь-які обмеження викликають невдоволення. Хай там як, а приховування реального стану справ у протидії труднощам і насильницькі дії попри вдавану ефективність – слабкуваті здобутки, що радше нагадують час чорнобильської катастрофи, коли цілком виправданим вважали невизнання того, що коїться довкола.

Читайте також: "Здебільшого дебіли": головний санітарний лікар дав промовисту характеристику собі та владі

А проте перенесення виробничих потужностей за межі локальної ойкумени спричинило те, що неолібералізм сам узяв себе в заручники. Бо щойно виникає схожа на пандемію ситуація, то із забезпеченням таких елементарних речей, як, приміром, захисна маска, виникають труднощі. Те саме спостерігається й у системі охорони здоров’я. Навіть за наявності найдорожчого страхового полісу ніхто не застережений від зараження з боку тих, кому така послуга недоступна. Перетворення медицини на щось штибу комерційного сервісу обслуговування переводить її в розряд ремесла, а не покликання зцілювати.

Близько до цієї проблеми підходить і загальний стан розвитку цивілізації, а особливо контраст між технічними винаходами та превентивними заходами. Здавалося, після технологічного прориву, який дав змогу долати різноманітні захворювання, масові зараження не будуть настільки страшними. Та з’ясувалося, що для цього, крім строгого режиму щеплень, потрібно дотримуватися також правил елементарної гігієни, тобто хоч би просто мити руки.

Тепер, коли дистанціювання стає найпершою вимогою, на передій план виходить віддалена робота. Судячи з усього, вона й надалі змінюватиме умови соціалізації. Для цього радше за все розроблятимуть відповідні форми контролю та звітності. Звичайно, насамперед це стосується офісної праці.

Натомість очевидним є вплив на досі усталені комунікативні звички, передовсім привітання: рукостискання, обійми, поцілунки. Уже зараз взаємодія на відстані та сприйняття іншого через нові медіа дає відчути видозміну спілкування, яке дедалі більше нагадує самотність. Загалом від цього залежатиме, чи набуде суспільна атомізація крайніх форм, а також чи зможемо ми продовжувати усвідомлювати себе людством, тобто єдністю, а не відокремленими індивідами.

Читайте також: Час замислитися й поставити собі справді важливі запитання

Ідеться не про стадність, а взаємну підтримку. Якщо не переосмислювати чинників, на яких тримається довіра, ізоляція ще більше поглиблюватиметься, переростаючи в тотальну самотність. Ці аспекти впливатимуть і на публічну сферу, позаяк екранне сприйняття створюватиме ілюзію реальності, а відсутність останньої породжуватиме віртуальні ефекти, подібні до Платонового міфу про печеру.

До того ж важливо зрозуміти, чи дотримуватиметься влада балансу сили та свободи, особливо після відчутої спроби обмежити права, зокрема на пересування, в умовах карантину. З іншого боку, украй необхідно поводитися не як вередливе дітисько, якому щось заборонили. Відповідальне ставлення до себе й до інших – це, за Кантом, виконання даного собі закону. Тому надалі вартувало би звертати увагу, яких зусиль кожен із нас докладає для реалізації влади, водночас не забуваючи не допускати її свавілля. Надалі й держава мала би виступати не бездушним спостерігачем або формальним каральним органом, а правдивим регулятором політичних, юридичних, економічних, культурних і решти дієвців. Передовсім мається на увазі недопущення подальшого перекосу в олігархічно-монополістичній системі.

Реалізація влади стосується не винятково соціуму та політики, а й екології. У кожному разі доведеться відмовлятися від стратегії постійного визискування буття й починати розпізнавати принципи коекзистенції. Поза тим ніяк не випадає нехтувати культурою, насамперед розвитком науки й освіти – цариною, де не лише зберігається архів винайденого, а має визрівати потенціал пошуку й ухвалення відповідних до ситуації рішень. На жаль, матеріально-прагматичні чинники настільки поглинули розрахункове мислення сучасності, що стає набагато важче схоплювати символічний вимір культури як океану смислів, що не дає людству остаточно зникнути. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube