Завдання Лукашенка – або ж не Лукашенка, а його спадкоємця – зберігати "напівнезалежність" Білорусі доти, доки "напівнезалежною" не стане Україна. А вже тоді можна буде вирішити питання про поглинання – ой, пробачте, про "інтеграцію" – обох "братніх республік".

Напередодні президентських виборів у Республіці Білорусь очільник цієї країні Олександр Лукашенко провів телефонну розмову із російським колегою Володимиром Путіним. Звичайно, говорили насамперед про затриманих у Білорусі бійців приватної військової кампанії "Вагнер", яких підозрюють, зокрема, у причетності до бойових дій на окупованій частині Донбасу. Пресслужба Кремля наголосила, що долю затриманих вирішать "в дусі взаєморозуміння, характерного для співпраці двох країн".

Путін висловив Лукашенку свою зацікавленість у збереженні стабільності в його країні під час президентських виборів. Якщо перекласти з путінської мови – пообіцяв ситуацію не дестабілізовувати й заплющити очі на дії Лукашенка зі "стабілізації", якщо виникне така необхідність. Адже ми знаємо, що таке стабільність по-путінськи. Це коли люди погоджуються з владою, щоб ця влада не робила. Й таке розуміння стабільності Лукашенка цілком влаштовує.

Читайте також: Саша Сотник: Путинская Россия – огромная фашистская черная дыра, пытающаяся всосать в себя Украину и Беларусь, Молдову и Казахстан, страны Балтии и всю Европу

Розмова президентів знову нагадала: білоруський правитель може обіцяти Києву що завгодно, аж до видачі "вагнерівців", які могли воювати на Донбасі. Але всі ці обіцянки, переконаний, це просто елемент його гри з Кремлем. Кремль потрібен Лукашенку, бо є головним донором його режиму, дозволяє десятиріччями не реформувати Білорусь і залишати цю країну в жалюгідному стані радянського заповідника.

А сам Лукашенко потрібен Кремлю для того, щоб незалежність Білорусі ніколи не стала справжньою й невідворотною незалежністю суверенної держави. Щоб це була "напівнезалежність" сателіта, якому доводиться рахуватися зі "справжньою державою" у визначенні принципових моментів своєї зовнішньої політики. Росія зробить все можливе для того, щоб на чолі Білорусі ніколи не опинилася людина, здатна насамперед захищати національні інтереси білоруського народу, а не свої власні інтереси й забаганки Кремля.

Ця концепція обмеженого суверенітету і є сутністю підходів Москви до сусідніх країн. І її ініціатором є зовсім не Володимир Путін. Її ініціатором був ще Борис Єльцин, коли 25 років тому розпочав політику "різношвидкісної інтеграції" колишніх радянських республік із Росією. Розпочав саме з лукашенківської Білорусі.

Читайте також: Если Лукашенко будет объявлен победителем, усидеть у власти он сможет только на штыках, – эксперт​​​​​​​

А що таке різношвидкісна інтеграція? Це коли колишні радянські республіки рухаються у бік Москви – але на різних швидкостях. Проте рано чи пізно мають повернутися всі. Білорусь мала б стати першою, але...

Але у Кремлі першою хотіли б бачити іншу колишню радянську республіку – Україну. Тому й з Білоруссю не поспішають. Тому й завдання Лукашенка – або ж не Лукашенка, а його спадкоємця – зберігати "напівнезалежність" Білорусі доти, доки "напівнезалежною" не стане Україна.

А вже тоді можна буде вирішити питання про поглинання – ой, пробачте, про "інтеграцію" – обох "братніх республік".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube