Це не зовсім про Євро.Але перегукується, бо це про київське«Динамо». Колись  написав колонку натему, чому сучасні футбольні реаліїзалишають мене байдужими. Ставлю їїтут, бо вона сьогодні, як на мене, лишаєтьсяактуальною. Сьогодні, якщо дивлюсяфутбол, то просто як забаву, котра менехвилює, але не так, як колись.

Чому київське «Динамо»сьогодні не моє 

Преса пише про підготовкуфутбольної команди «Динамо» Київ дочергового національного чемпіонату, амені – байдуже. Новий тренер командиВалерій Газзаєв розповідає пропідготовку: «Усі гравці дуже сумліннопрацювали і в непоганому стані підійшлидо наступного, ігрового етапу підготовки.До старту сезону нам залишилося провеститри матчі. У них використовуємо модельгри, якої будемо дотримуватися в офіційнихматчах». 

А мені все це байдуже.Соромно признатися, але мені було майжебайдуже дізнатися, що «Динамо» Київпрограла донецькому «Шахтарю» і неувійшла до фіналу європейського кубку.Я навіть шматок матчу дивився і бачивяк кияни програвали і моє серце майжене здригнулося. Коли м’яч залітав укиївські ворота. Мені це байдуже притому, що я усвідомлюю себе футбольнимвболівальником з 1966 року. Відтоді моядуша надовго прикипіла до футболу ікиївського «Динамо». 

Я тоді ще зовсім хлопчакомбув. 1966 року збірна СРСР виступала вБританії на чемпіонаті світу. Все цеможе бути не зовсім точним, але такийміф відклався у моїй голові. Переважнабільшість футболістів тої командискладалася з гравців київського «Динамо».А особливістю внутрішнього чемпіонатуСРСР було те, що ігри його на час чемпіонатусвіту не припинялися. 

Ким замінити збірників?За «Динамо» почали грати дублери. Середних Анатолій Бишовець і ВолодимирМунтян. Оці хлопчики (хлопчики - упорівнянні зі мною сьогоднішнім ізрілими гравцями) показали простофеєричний футбол. «Динамо» тоді завоювалозолоті медалі чемпіонів і виграло кубокСРСР. А Мунтян і Бишовець потім стализірками супервеличини. Анатолій Бишовецьнавіть забив гол на чемпіонаті світу уМексиці, який, як я бачив недавно вякомусь іноземному фільмі про футбол,визнано найкрасивішим голом у чемпіонатахсвіту.

Можливо, я помиляюся,але мені здається сьогодні, щонайулюбленішим финтом Бишовця був такийприйом: він робив обманний рух тіломуліво, а сам прокидав м’яча вправо ітак само обходив суперника. Я самнамагався навчитися цьому прийомовіпід час гри у дворових командах. 

І саме на 1966-1968 рокиприпадає одне з найвищих досягненькиївського «Динамо». Воно тоді тричіпідряд стало чемпіоном Союзу. Правда,кількість перемог підряд – це єдинийпоказник, за яким київське «Динамо» нестало найкращим у СРСР. Воно розділилопершість із командою ЦДКА - Центральныйдом Красной Армии - який свого часу тежстав тричі підряд чемпіоном СРСР. 

За загальною кількістюперемог в чемпіонаті, за кількістюздобутих Кубків, за різницею забитих іпропущених, за кількістю європейськихкубків, за кількістю гравців, котріназивалися найкращими за підсумкамичемпіонатів київське «Динамо» маєабсолютну першість. 

До речі 1969 року «Динамо»мало реальний шанс стати вчетвертепідряд чемпіоном. За «золото» воно велоборотьбу з московським «Спартаком». Істалося так, що останній матч чемпіонатувідбувався саме між цими командами. Цебуло в Києві. Для чемпіонства киянамкров з носа треба було перемагати.«Спартаку» досить було нічиєї. 

Протягом усього матчуішов страшний дощ. Кияни закрили «Спартак»у його штрафному майданчику. У менесьогодні таке враження, що москвичівзагалі не атакували, а весь часзахищалися. Здавалося – ось-ось м’ячзалетить у ворота суперників. Була купагольових моментів. Але киянам страшенноне щастило. М’яч не ішов у ворота – хочти стрель.

Біля центру поля стирчавмосковський нападник Ніколай Осяннін– на той час знаменитий форвард. І осьчи то в останню хвилину, чи то в передостаннюхвилину гри він отримує передачу. Киянизахопилися атакою і перед ним – нікогонема. Він забив гол. Яка то була драма!!!Якби я так переживав сьогодні, то всеце закінчилося б інфарктом. Якщо неінфарктом, то добром для мого здоров`яце точно не закінчилося б. 

Чому ж я тоді такхвилювався? Чому переживав? А сьогоднітак збайдужів? Вся справа у сприйняттікоманди. Тодішнє київське «Динамо» булакомандою, яка в переважній своїй більшостіскладалася з тих хлопців, котрі виросталидесь у моєму місті Київ, вони так само,як і я, ходили до київських шкіл, Якщотам були якісь представники інших міст,то це все було неподалік, наприклад, тойже Ігор Бєланов з Одеси. Відчувалося,що «Динамо» це НАША команда. Коли миграли у дворовий футбол, то ми рівнялисяна НАШИХ Олега Блохіна, котрий у фіналієвропейського кубку, пройшовши сам ледьне половину поля, забив супер-гол уворота знаменитої і грізної мюнхенської«Баварії». 

І в страшному сні немогло наснитися, що який-небудь Блохінгратиме проти свого клубу у складі тоїж «Баварії». А тепер гіпотетично можливо,що вихованець «Динамо» Андрій Шевченковийде на гру проти наших. Але тепер слово«наші» я не виділяю, бо мені сутопсихологічно тяжко називати нашимичорношкірих хлопців із Африки чиБразилії. 

І не тому, що шкіра вних темна. А тому, що в нас не було спільноїдолі. Вони не ходили до тих самих шкіл,що і я, їхнє дитинство проходило не уотих самих зелених київських двориках,що і моє. Їм за великим рахунком начхатина це місто, просто так склалося. Що вонинайнялися до київського футбольногоклубу. От і все. 

Я усвідомлюю, що усучасному світі не може бути інакше.Але для мене це не є виправданням. Неможу я примусити самого себе змінитиставлення до цих чинників. Певне, цетреба народитися в поколінні, яке небачило нічого іншого і вважає нинішнєстановище нормальним. 

Юрій Луканов.