За радянських часів агітпроп дуже полюбляв поміркувати про вибори президента США. І, на відміну від сьогодення, виходило подеколи пізнавально. Зараз про вибори в Україні говориться в тому ж тоні, в якому й про все те, що відбувається в цій країні. Що до мене, то, звісно, я утримаюся від будь-яких коментарів, обмежившись лише однією тезою: ці вибори, незалежно від їхнього результату, є стратегічною поразкою Кремля. Причому він сам сприяв тому, щоб відняти голоси у проросійськи налаштованих політиків.

Йдеться не лише про те, що агресія проти України й анексія Криму певним чином вплинули на український електорат. Це все вивчати треба. Але що цілком очевидно, це те, що, захоплюючи Крим, Москва розраховувала на те, що не буде ні виборів, ні України. Тепер же виходить, що кримський електорат самою Росією виключений з виборчого процесу. Що ж до Донбасу, то сепаратистам якось дивно брати участь у голосуванні. А тамошнє населення, схоже, втомилося від терористів. Та й кримський приклад свідчить, що загального благоденствування після приєднання до Росії не настає.

Особлива тема — доля Криму. Із самого початку було зрозуміло, що без захвату сусідніх територій впоратися з ним буде вкрай важко. А захват поки відкладено — ось так обережно я оцінюю ситуацію. Бо не варто недооцінювати Путіна. По відношенню до України можливо все — від бомбардувань Києва до диверсійної війни проти стратегічних об’єктів, зокрема й ядерних; викрадань людей, як уже сталося з Олегом Сенцовим та іншими; політичних вбивств, інших провокацій.

Тільки не треба пов’язувати цю перспективу й нинішню політику виключно з Путіним. З самого початку свого існування, з 1992 року, Російська Федерація проводить політику, спрямовану на підривання й ослаблення національної державності на пострадянському просторі. За умовчанням, без щонайменших спроб обгрунтування цієї концепції, природним союзником Росії стала сепаратистська шелупонь, що перешкоджала державному розвитку Грузії, Молдови, України. У даному випадку йдеться про європейськи орієнтовані держави.

Нинішні українські вибори легітимують владу, сформовану під час протесту проти відмови від європейського вибору України. Кремлю понад усе хотілося б подальшого занурення української нації в сепаратистську смуту, але ця спроба, схоже, зірвана. Саме тому зараз зростає небезпека прямого вторгнення Росії, переходу від гібридної війни до війни традиційної.

Але про це чути не хочуть ті, хто раптом став пацифістом. Йдеться про ту частину російської прогресивної громадськості, для якої культовими фігурами були й залишаються пройдисвіти й графомани на кшталт Померанца й Гефтера. Про тих, хто вкрай здивований, що українці зживають національну віктимність, що виявилася під час кримської капітуляції.

Хочемо ми того чи не хочемо, але переломними моментами стала загибель сепаратистів у Будинку профспілок і бій у Маріуполі. Після них стало зрозуміло, що українська нація взялася за зброю — й держава, й суспільство, в нинішніх боях формуються нові силові структури української держави. У Кремлі реакція на це була двоїстою. Путін перетрусив верхівку МВС, призначивши кількох «внутрішніх» генералів повпредами й доручивши командування Внутрішніми військами особисто відданому йому керівникові Федеральної служби охорони. Внутрішньополітичних причин для цього немає є лише приклад України з її суспільством, що озброюється.

Постарався й агітпроп, що виявився вельми ефективним з погляду дії на ту частину громадськості, яка до того симпатизувала Україні. Розрахунок точний — на неприйняття російською інтелігенцією будь-яких рішучих дій.

Пам’ятаю, як накинувся агітпроп на держсекретаря Олександра Хейга, коли він сказав: є речі, важливіші за мир (а до нього це сформулював католицький мислитель Честертон, який вважав, що гідність важливіша). Зараз і Україні, і Росії потрібна перемога над російським нацизмом. Мир не є благом сам по собі, й війна не є злом у чистому вигляді.

Але російські інтелігенти нажахані. Ті самі інтелігенти, які пристосувалися до російського нацистського режиму й живуть з вічною російською дулею в кишені. Ніхто не має права вимагати від людей героїзму, але не їм судити про те, як інший народ, який не бажає жити, як вони, бореться з агресією їхньої держави. Українці сміють робити те, на що російські інтелігенти абсолютно не здатні. Так само за радянської влади кухонні фрондери обурювалися дисидентами, бо ті не боялися відкрито говорити те, що всі думали. Україна не потребує оцінок і думок добровільних рабів.

Одне з головних завдань будь-якого тоталітаризму — придушення волі до опору. Для цього годиться й залякування, й боротьба за мир. Останнім скористався Сталін одразу після Другої світової війни, коли було очевидно, що СРСР набагато слабкіший за колишніх союзників і треба було виграти час. З українськими й російськими пацифістами, зокрема й з захисниками диверсантів, що працюють під журналістським прикриттям, сперечатися марно. Вони посібники російського нацизму, такі ж провідники генеральної лінії й бійці агітпропу, як найтупіші й найзлісніші українофоби, від спорідненості з якими вони відхрещуються.

На жаль, немає надії на те, що повнота інформації про те, що відбувається в Україні, щось змінить у абсолютної більшості росіян до цих подій. Росіяни могли стати цивілізованою нацією, але не схотіли. Замість тверезої оцінки свого місця й свого стану вони віддали перевагу міфопоетичній картині світу, в якій вони живуть століттями.

Ось останній приклад того, до чого призводить подібне ставлення до дійсності. Надії кремлівських політиків на союз з Китаєм завжди викликали подив. Ступінь невігластва російського істеблішменту відома давно, ще коли прозвучала маревна теза Примакова про вісь Москва — Пекін — Делі. Радянський академік-сходознавець, схоже, нічого не знав про напружені й ворожі китайсько-індійські відносини.

Кремль завжди вважав, що Китай — альтернатива Заходу, що разом з цією країною можна дружити проти всього світу. Радянський облом не враховувався. Але Китай узагалі не може бути проти когось. Він просто сам по собі. В основі китайської ідентичності й китайської цивілізації лежить те, що я давно вже назвав необов’язковістю іншого.

Китай самодостатній і називає західну цивілізацію цивілізацією авантюристів і піратів. Не менш тепле ставлення в нього до Росії, до якої зберігаються територіальні претензії. Не забуто ні розграбування Пекіна російським експедиційним корпусом під час придушення боксерського повстання, ні геноцид китайців, влаштований тоді ж амурськими козаками.

Російська ідентичність — це завжди антиідентичність, хоч би яке зовнішнє оформлення вона мала, — самодержавне, комуністичне, варварське й нацистське, як зараз. Обов’язковість іншого — ось що характеризує російську самосвідомість у всі часи. Росіяни мають бути або антиамериканцями, або протистояти всьому світу, що лежить в основі нинішньої консолідації абсолютної більшості росіян довкола Путіна. При цьому абсолютно байдуже, що впевненість у існуванні єдиного російсько-українського народу поєднується з ненавистю до всього українського. Так було ще за часів Аксакова — російські слов’янофіли були затятими ворогами українського національного відродження.

Тож який там союз з Китаєм. І один уже зазнав краху, але знову Кремль наступає на китайські граблі. Зберігаючи при цьому до китайців те саме ставлення, що й до японців 110 років тому, — «макаки-коєкаки». Ось і отримали торгівельну Цусіму — інакше газовий контракт з Китаєм не назвеш.

Це про еліту. Що ж до масового сприйняття того, що відбувається в країні й світі, то для них майбутні президентські вибори в Україні взагалі щось незрозуміле, як і сама українська державність. Усе це бЕндерівський заколот проти Росії.

Історичний досвід інших народів свідчить про марність освіти й пропаганди в подібній ситуації. 1939 року, рапортуючи про успішний початок Другої світової війни в союзі з нацистською Німеччиною, Молотов викрив Англію й Францію: «Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку іншу ідеологічну систему, можна визнавати або заперечувати, це — справа політичних поглядів. Але будь-яка людина зрозуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не лише безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», що прикривається фальшивим прапором боротьби за «демократию».

Історія двічі спростувала ці слова. Друга світова війна покінчила з нацизмом, холодна війна — з комунізмом. Єдиний спосіб протверезіння росіян — стратегічна поразка Росії в новій конфронтації з усім світом. Саме тому зараз доля Росії вирішується українською армією й українськими виборами.

Але поки вони не відбулися, зберігається небезпека того, що Кремль зірве їх. Чекати можна чого завгодно.