Я не радію (або, принаймні, примушую себе не радіти), коли бачу в мережі світлини вбитих московитів.

По-перше, це справді братовбивча війна. Пару років тому я міг би перетнутися з цими людьми, наприклад, десь на змаганнях, поговорити за життя, пожартувати - натомість тепер я бачу їх понівечені тіла. Хтось із них навіть може виявитися моїм далеким родичем, - з російської сторони кордону, чи з української. Я не можу перестати бачити людей у людях, поруч з якими прожив мирно стільки років.

По-друге, цілком може бути, що в цих траурних лавах скоро опиняться і мої фото: зліва - усміхнене, впевнене, справа - застигле і холодне. І тоді буде доречний коментар "досміявся".

І по-третє - я пам'ятаю написане в притчах соломонових: "Не радій, коли впаде ворог твій, і хай не веселиться серце твоє, коли він спотикнеться, інакше побачить Господь, і немилим буде це в очах Його, і відворотить Він від нього гнів Свій".

Господь читає в душах. Якщо він бачить, що ти втішений, значить, він свою справу зробив, і досить з тебе цієї втіхи - "...Вони вже отримали винагороду свою". А я не хочу отримувати божу винагороду авансом, мені його милість ще знадобиться.