Тепер ми – східняки - знаємо як в 41-му році, коли навіть репродуктори були далеко не в кожному селі, сприймався початок бойових дій. Коли Будьонний намагався шашками порубати німецьких танкістів. Коли авіація фашистів, перед цим натренована в навчаннях під Саратовом, нищила наземні цілі. Коли в черговий сонячний день просто не вірилось, що війна вже розпочалась.

Ми, користувачі інтернету 21-го століття, які живуть в центрі Європи і розповідають рецепти рагу по мобільному зв’язку, виявились так само зовсім не захищеними перед відвертою агресією.

Луганщина вже не просто прохідний двір. Таке відчуття, що по області оголосили день відкритих дверей. Голова Верховною Ради пан Турчин при цьому звітує про те що кордон з Росією фактично закритий. Разом з тим міністр оборони Коваль заявляє - покажіть мені квадрат, де знаходиться російський танк на теренах України і ми вмить його знищимо.

Що ж, користувачі інтернету зранку 20-го червня спостерігали не за одним танком, а цілою колоною російських танків, БТР-ів та військових машин в онлайн режимі, але того мабуть було замало. Мабуть треба окремо попросити інтервентів зупинитись десь в полі і помахати пану Ковалю російським триколором, щоб він помітив об’єкт для атаки. Хоча... махали ж! І їхали доволі повільно, навіть якось демонстративно.

Є думка, що наші очільники держави заманюють ворога. Танковий ланцюг, що зупинився в Алчевську, де у бандитів є база дислокації, мабуть завдяки геніальності і витримці генштабу потрапив у якусь невідому пересічному українцю пастку. Тепер ми можемо знову апелювати до Європи з тим, щоб вона розчулилась, схопилась за голову і запровадила третій вал санкцій проти Росії. Віртуальна війна нотами і занепокоєннями вже вилилась для українського народу у півтори сотні загиблих воєнних, винищені оселі, поламані долі, ненависть українців до побратимів. Але це окрема тема, яку торкнусь згодом.

Новообраний Президент України Петро Порошенко демонструє винятковий пацифізм. Він оголосив перемир’я в день бравої прогулянки російських військових по Луганщині. На цілий тиждень з 20 по 27 червня. Тут думки Президента в чомусь збіглись навіть з відомим знавцем історії Другої Світової Війни Царьовим. Царьов погодився, що перимир’я потрібно. Іншого знавця нюансів історичних реконструкцій Гіркіну-Стрєлкову по його ж словам перемир’я не цікавить. Ще недавно ми казали про те як впевнено стискається кільце АТО навколо Луганська, як займають Свердловськ наші війська (виявилось, що то були перевдягнуті у форму нацгвардії бандити), аж бачимо, що терористам дані всі шанси для того щоб спокійно і без метушні перетворити половину Луганщини на фортецю.

Звичайно, залишається надія, що перемир’я не означає зупинку по забезпеченню контролю над кордоном. Та і при постійній активності ворога слово перемир’я звучить занадто примарно. Перепочити ніхто не дасть, а зволікання в темпі зараз є рівноцінно пропуску кроку в шахах.

За день перед згаданим проходом російської техніки в Луганську пакували трупи в дерев’яні гроби. Для транспортування тіл використовували зокрема рефрижератори місцевого супермаркету, а моргом слугувала Облдержадміністрація, нині - "рейх канцелярія" Болотова. Такий потворний символізм війни. Потік бажаючих покинути рідні донбаські міста, м’яко кажучи, великий. Особисто спостерігав сутички біля кас продажу квитків на залізничному вокзалі. Слово ажіотаж може лише тьмяно описати цю картину. Це паніка. Люди з дітьми, валізами, собаками та кішками буквально окуповують потяги із Луганська.

Постійні вибухи, військові літаки, сирени, повідомлення про неминуче настання часу Х психологічно тисне на луганчан. Ще півроку назад не можна було собі уявити, що в нашому спокійному місті в нещодавно відремонтованому, оновленому Парку Першого Травня з озером, дитячими атракціонами, повітряними кульками та колесом огляду будуть стояти танки. Тепер стоять, погрожуючи насупленими стволами.

Люди тікають в невідомість. Тікають туди, де їх ніхто не чекає, а інколи заздалегідь відноситься ворожо. І це дуже важливий момент для пояснення, адже саме на тлі протистояння провокується черговий розподіл на своїх і чужих, на рятівників і винуватих. Чому українські хлопці з Волині мають гинути на Донбасі, коли місцеві чоловіки, які голосували за Партію регіонів, зараз їдуть на рятівну Західну Україну? Чому бандити рятуються один від одного в Києві, а в Луганську залишаються заручники становища? Чому ті хто відверто підтримував Януковича, зараз перебазували свій бізнес в столицю, а місцеві приватні підприємці здихають від повної зупинки обігу коштів? "Понаєхалі" - слово, яке наразі занадто актуальне при всій гостинності співчуваючих горю громадян.

Я, луганчанин, прошу українців зрозуміти те, що корабель під назвою Україна не складається лише чи то з рятівних човнів, чи то з палуби, чи то з трюмів. Україна - це народжений в глибинах історії складний організм зі своїм хребтом і своїми болячками на кожній з яких охочі вміють вдало спекулювати. В свій час, щоб сподобатись галицьким автономістам, В’ячеслав Чорновіл носився з ідеєю федералізації, від якої він своєчасно відхрестився. Шкода, але спаливший якось перед народом на мітингу синьо-жовту стрічку його син Тарас в часи свого блуду з Партією регіонів витягнув з шухляди тему автономізації. Нагадаю, в той час на Донбасі не були популярні ідеї відокремлення від України. Закликали до відновлення Союзу, до тісної дружби з Росією, але не до відокремлення Сходу країни, не до федералізму.

Лише дехто говорив крамольні сепаратистські речі, які здавались тоді повною нісенітницею. Голос сепаратизму прорізався на Сході з укріпленням позицій "регіоналів" і пролунав на сумно відомому Сіверськодонецькому з’їзді. Тоді стало зрозумілим, що ігри в те хто більший українець є занадто небезпечними і карта внутрішньо української ворожнечі вже потрапила до рук шахрая. Тепер при любій поганій для себе грі, він буде діставати її з рукава.

І тут уявіть собі, що в цілком апатичному до політичних подій місті, де найактивнішим населенням на виборах є саме бабці, які споконвіку голосують за все червоне, до вашої мирної оселі потрапляє снаряд. Які б не були виправдання цьому, не можна не зважати на психологічний стан людини на очах якої загинула дитина, а вона сама залишилась без помешкання. Ці люди - є тим безпомічним прошарком населення, яке потрапило в жахливу пастку.

Саме їх буде використовувати і використовує геббелісьвська пропаганда інтервента. Тому саме чуйність, приязнь, доброта істинних братів може нівелювати отруту, яку ввів до нашої крові нападник. Саме прощення і розуміння того що ніхто окрім нас не оздоровить тіло нашої країни є єдиною протиотрутою.

На днях українською армією було в котрий раз взяте селище Металіст. Перед цим український батальйон вже заходив до цього передмістя Луганська, яке фактично є воротами до міста. Хоча воно і знаходиться в низині, але за лічені кілометри від нього відкривається стратегічна висота з якої як на долоні видний весь обласний центр починаючи з Кам’яного броду. Але потім за дивним наказом "з центру" українські військові полишили Металіст. І тут зав’язався клубок незрозумілих, жахливих і не у всьому перевірених історій.

Дивним чином в Металісті самотнім залишився український танк з чотирма військовими, який був оточений місцевими "колорадами". Екіпаж, щоб не потрапити до полону, підірвав себе гранатами зсередини. Жахлива героїчна смерть не могла не вразити всіх хто про неї дізнався. Так само як і не могла вразити думка - чому танк залишився без прикриття сам на сам перед розлюченим натовпом. Без прикриття – фраза, яка болюче нагадує про недавню трагедію літака Іл-76 з 49 військовими.

Потім з’явилась інформація про самодіяльність батальйону "Айдар", який начебто самостійно вирішив... взяти Луганськ. І, звичайно, потрапив у засідку під кам’янобрідською горою. Знову численні жертви, туманні офіційні пояснення з натяками на військову таємницю. Далі згаданий відступ з Металіста за наказом. І все це щоб за день здійснити повторну атаку на цей же Металіст, але вже з пекельним запалом. Очевидці стверджують - вулиці міста залиті кров’ю, а від бандитського загону "Зоря" залишилось лише 26 бойовиків. Можливо українські війська відступили від Металіста, щоб ворог зайняв заздалегідь невигідну позицію. Але ж треба також усвідомити, що разом з бандитами під щільний вогонь "праведного гніву" могли потрапили й мешканці селища. Звичайно, розуміючи це, луганчани, м’яко кажучи, знаходяться в розпачі. Для них українська армія виглядає як каральний загін, що спочатку програє бандитам, а потім мститься всім підряд.

Керівництво АТО після цих випадків зобов’язала координувати дії батальйонів з центральним штабом. І тут відкрилась ще одна дивина для пересічних громадян - виявляється загони АТО існують самі по собі без підпорядкування і повноцінної координації?

Наведені приклади демонструють, що ми живемо начебто в одному світі, але в різних реальностях. При чому східняки, які наочно бачать бардак зі всіма його гнійниками, що панує навколо, апріорі не можуть бути достеменно зрозумілими західняками, які наївно питають - а чого ви не виженете "москаля"? Лише терпимість і відкриті серця українців один до одного можуть наштовхнути наш народ на розуміння глибинних вад, які вразили наше суспільство. На вулиці зараз 41-й рік. І не в кожному селі є репродуктори. Але й це не найстрашніше.

Найстрашніше, що у нас безліч розцяцькованих і тричі проданих керманичів, які як і в ті далекі часи кидають вояк у засідки ворога, і разом з тим їх самих нікому поставити до стіни. А ворог ставить. Серед біла дня, без сумлінь і думок про відповідальність. Бути розстріляним у Луганську за "поганий погляд" - це вже звичайна буденність сьогодення. Зникнути і бути закатованим в підвалах будівлі СБУ - це цинічна реальність Сходу України. Ці хлопці просто так звідси не підуть. Ця клоака - їхнє природне середовище і його вони добровільно не полишать. Тому справжнім кроком до миру на Сході може бути лише випередження в часі, якого залишилось катастрофічно мало.