Отже, Мамонтиха. За чужим зразком чіплятися хвостом за гілку – і падати. Не знати про свою силу і весь час шукати захисту… у слабших. Після розвалу Союзу ще років з 5 лунали ритуальні ридання про «розрив економічних зв’язків», котрий смертельний для економіки. Знали, але не усвідомлювали, що Україна (тоді) – велика, економічно різнопланова, могутня країна, і що розіврані зв’язки можна замкнути в межах України, а іноді – і в межах одного міста! Але до того 70 років «чіплялися хвостом» за Москву, звідти отримували команди, а думати самим і шукати самим і в ум не війшло! Замість того комуністи й «червоні директори» здавали свої підприємства в металолом. Розвал економіки України – 

Наслідки вживленого в нас комплексу всеохопні. Ми всі до одного в цьому жили, ми цим дихали, це осідало в наших легенях. 

На рівні держави й народу. Мандельштам сказав про сталінські часи: «Мы живем, под собою не чуя страны» Ми, українці, не відчували своєї країни більше 400 років. Ми забули, як це – відчувати країну свою, відчувати землю під ногами своєю. Мені навіть важко уявити, як Кравчук це рудиментарне почуття зміг у душі зберегти. Але саме воно, на мій погляд, допомогло йому вирвати Україну з кривавих пазурів імперського орла. Референдум був уже потім. І тоді, відчуваючи власну землю під ногами, опираючись на волю 91% людей на цій землі, Кравчук вів переговори з Росією і світом із величезним запасом стійкості й сили, внутрішнього відчуття незаперечної правоти. Кравчук увів у суспільне вживання відоме: «Шануймося, браття, бо ми того варті». Але до усвідомлення, що ми чогось варті, за 3 роки президентства Кравчука ми дійти не встигли.

Хороші наукові школи точних наук в СРСР були заповідниками відносної свободи думки і духу, вимушено, інакше не було б ні атомних бомб, ні ракет. Кучма, я думаю, війшовши в середовище духовного життя високої напруги з української провінції, сприйняв його за взірець, але помилково, як і багато хто, пов’язав це з російською культурою, а не з особливими умовами і вибраними людьми. Думаю також, що його не дражнили українською мовою, бо він, як і багато хто (і я в їх числі), відразу ж говорив російською; по суті, ми діяли за прислів’ям: «Скачи, враже, як пан скаже», тільки неусвідомлено, добровільно, попереджувально. Тому, думаю, Кучма сприймав розвал Союзу як гірку помилку, шкідливу для космічної промисловості. І все.

В існування народу українського, здатного на щось більше, ніж працювати на пана, співаючи, Кучма не вірив. Недавно знайшла цим думкам несподіване підтвердження: в інтерв’ю каналу «24» колишній міністр юстиції С. Головатий розповів, як він з проектом перейменування міністерства юстиції у міністерство справедливості (за європейськими й світовими зразками) прийшов до Кучми, а той відмовив: «Нас засміють!» Як же, мабуть, сумно керувати державою, до якої ставишся, мов до сина-дурника: щомиті осмикуєш дитину, щоб вона не зробила чи не сказала чогось, за віщо з неї будуть насміхатись. І насмішки він боявся, видно, саме з боку Росії, адже в усіх колишніх «соцстранах» латинське «юстітіа» замінили прямим перекладом – «справедливість». Але для чого було Кучмі мучитись 10 років? Насильством, обманом, приписками продавлювати другий строк? І вкрасти ті 10 років у розвитку України?

Саме через переконання у неспроможності народу, у його меншовартості, на мою думку, створилася за Кучми «політична еліта» зі злодіїв, виросла ціла плеяда політиків, політична школа, яку слід би назвати театральною. Політичні заклики й лозунги, виголошувані тими «діячами» з трибун, жодним чином не виражали дійсних переконань, а служили приманкою для виборців. Реальною метою дій були або влада, або можливість красти. Але і влада потрібна була не для того, щоб змінювати кероване на краще! А щоб владою насолоджуватись.

Клянучись у прагненні «підвищити добробут» українського народу, жоден з політиків не розумів, не усвідомлював, що він прийде і піде, а народ український як до них жив віками, так і після них нікуди не дінеться. Розхожий вислів «не бачу майбутнього» стосувався кожного з них прямо. Жоден із «лідерів» політичних сил, бачачи процеси, украй загрозливі для майбутнього України, не здійснив жодної дії, напрямленої на знищення чи хоч би зменшення загрози. Хоча, можливо, спроби й були, але зустрічали могутню протидію. 

«Природа не терпить пустоти». Коли ти сам нікуди не йдеш, нічого не хочеш, завжди знайдеться хтось, хто потягне кудись чи втягне у щось. Хто, цікаво, керував Кучмою? Хто змусив його вигнати з посади прем’єра Ющенка? Вигнати в момент, коли Україна так очевидно почала виходити з глибочезної економічної прірви? Кучмі не подобалась популярність Ющенка чи Москві не подобалась перспектива сильної України?

І Кравчук, і Ющенко мусили діяти у тих умовах і з тими людьми, що були в наявності. «Маємо те, що маємо», – яка гіркота! Але Кравчук як Президент і Ющенко як Прем’єр були діючими політиками, адже політика, за словником, це і мета суспільних дій, і засоби її досягнення. «Театральна школа політики» цілі ставила ілюзорні, а засобів не вживала ніколи й ніяких. Видавались Закони, Укази й постанови, але ніхто не цікавився, чи виконуються вони, чи можливо їх виконати взагалі? Складалось враження, що ці керівники держави керують не людьми, а 50000000 Золотих Рибок з необмеженим запасом виконання бажань. 2012 чи 2013 року був прийнятий закон про відповідність дитсадків новим санітарним нормам, кожна з завідувачок пояснювала на камеру, що їх виконати неможливо, а коли журналістка попросила прокоментувати якусь із авторок проекту, та відповіла гордо, що її завдання – писати закони, а завдання підлеглих – їх виконувати, « а как они это сделают – меня не интересует».

У казці «Маленький принц» А. де-Сент-Екзюпері, звідки розтиражувати фразу «Ми відповідаємо за тих, кого приручили», є ще безліч мудрих думок. В одній із новел Маленький Принц потрапляє на планету, же живе Король. Король пояснює: «Мудрий король дає тільки такі накази, котрі неодмінно будуть виконані. Якщо я звелю моєму генералові літати, мов метелик, а генерал наказу не виконає, то винен буде не він, а я: я мусив передбачити, що генерали не літають». На жаль, «політики театральної школи», як і актори на сцені, уміють лише виголошувати монологи, а не переконувати, заохочувати чи примушувати живих людей до бажаних їм дій.

Дуже шкода, що наш Президент Порошенко, який під час революції діяв як політик реальний, зараз поводиться як вірний послідовник театральної школи політики. Схоже, що «іміджмейкер» у нього той же, що був у Кличка! Той самий, що ніколи не чув жодного живого українця, а уявлення про українців виніс із п’єс у стилі українського неоромантизму з його піднесено-розчуленими інтонаціями. Фальшиво до зубного болю. Та то ще хай би, але ж набагато гірше, небезпечніше уявляти, що керуєш Золотими Рибками! «Лідери» ДНР-ЛНР, уночі підписавши перемир’я, вранці вже відмовились від нього! «Мирний план Порошенка», може, й підвищив його рейтинги на Сході, але ж виконати його так само нереально, як перетворити генерала на метелика! Та, замість визнати це перед народом і світом і шукати інше рішення, Президент перед народом і світом робить вигляд, що перемир’я є! А рейтинги падають і падають! 

 Дійшла до ще одного важливого наслідку комплексу меншовартості: бажання догодити всім і завжди. «Мирний план Порошенка» дуже до душі європейським обивателям, бо він заспокоює, причім настільки, що з 05.09. Україна зовсім зникла з німецьких, до прикладу, ЗМІ: «все хорошо, прекрасная маркиза». А українські дипломати й громадські діячі не кричать на весь світ, що перемир’я – обман, що коли до підписання тієї «цидулки» за добу фіксували 14, 18, 24 обстрілів (раз було аж 29!), то вже наступного дня, дня «миру», обстрілів було 50, і надалі щодень 50-40, а останні 2 дні вже до 80! Чому наші дипломати в тій таки Німеччині не передали до агенцій місцевих новин промову Захарченка про «четыре Германии»! Кому вигідно, щоб світ не знав про фашистські, загарбницькі плани тих «учасників внутрішньоукраїнського громадянського конфлікту»? Росії.

Керівники ДНР оголосили, що втратили 5000 бійців, а наша РНБО звітує, що всіх втрат 1100 чоловік. У наших військових дивна статистика: до Іловайська оголошено було про 868 загиблих, після Іловайська тільки невпізнаних тіл у Дніпропетровську й Запоріжжі було понад 300, уже поховано невпізнаними більше 100, уже одна з матерів розповіла, що шукала тіло ще й у Кривому Розі, і в Нікополі, отже, ще й там є невпізнані, а скільки ж тоді поховано впізнаними, якщо сьогодні біжучим рядком: «У зоні АТО ще багато тіл наших бійців»? Чому ми не кричимо на весь світ, ціною яких страшних жертв Україна не пускає нового фашизму в Європу? Кому вигідно, щоб перед світом ми були стороною менш постраждалою? Росії. Невже й досі, в час війни, боїмося не догодити їй? Іде війна, люди гинуть, Порошенко час від часу, за повідомленнями, розмовляє з Путіним – і ніколи не каже народові, про що вони розмовляли. Як може бути, що від власного народу є секретом те, що не є секретом від окупанта? 

Весь розвиток подій в АТО – це підтвердження моєї думки «усе в один бік» (з поп. статті), але краще б я помилялась! Страшна, кривава ця трагедія односторонніх припинень вогню! Скільки вже їх було! От пару тижнів тому кореспондентка «Інтера» брала інтерв’ю в російського генерала, що працював у спільній комісії по визначенню буферної зони. Той з першого слова обурено став вимагати, щоб до Донецького аеропорту підвозили харчі й воду не в БТР-ах, а у відкритих машинах! Дівчина не втрималась: «Но это же смерть!» Та генерал пропустив репліку мимо вух і продовжував настоювати!

Генерал не вмів прихоавати свого обурення тим, що «подлые хахлы», «фашисты» не дають убивати себе без зайвих зусиль, що вони, кляті, якось намагаються вижити – і тим заважають російському генералові убивати їх! Генерал вважає, що українці не мають права заважати йому їх убивати! І миттю знайшовся хтось, хто за холуйською звичкою догодив панові! Уже зранку блок-постам прийшов наказ «не стріляти навіть у відповідь»! Хто дав такий наказ?! Адже це все одно, що вислати урочисте запрошення російським танкам погуляти київськими вулицями!

Наказ цей – політичний, отже, мав прийматися на найвищих рівнях влади. Президент у нас – Головнокомандувач, але ж він – не божевільний?! Він того дня був у Одесі, отже, хтось від його імені, за його спиною… Того ж вечора російські танки пішли трасою мимо мертво затихлих блок-постів – і дійшли майже до Слов’янська! Видно, там таки знайшовся відважний лейтенант, котрий вирішив, що краще він сяде в тюрму, ніж Україна ляже в могилу, – і спинив колону вогнем. Але штаб АТО і досі не повідомляє Генштабові про прорив росіян. В. Селезньов рапортує: «Обстрілюють Миколаївку на підходах до Маріуполя». Неподалік Маріуполя Миколаївка є, однак вона ближче до Мелітополя, далеко в нашому тилу. А Миколаївка, яку обстрілюють, в кількох кілометрах від Слов’янська! Цікаво, наш Головнокомандувач не знає правди чи не хоче знати? Так він із наступного візиту може повернутися уже в «издревле русский» Київ!

Слухайте, того наказу не відмінили й досі! Нашим військам у Дебальцево дали наказ «спостерігати»! Наче хлопці не під «Градами» й мінами силкуються вижити, а політ комети бачать! Ті, хто такі накази дає – не просто російські лакеї. Вони холоднокровні вбивці! Вони відверті зрадники біля самого президентського крісла! А отой російський генерал, за допомогою українських посадовців зв’язавши руки українській армії, не сьогодні-завтра рвоне на Харків – і візьме його без бою! Адже нашим наказано «спостерігати»!

Путін розкрутив всесвітній маховик брехні, бо вміє керувати тільки дурнями або рабами. Він провокує в усі боки, силкуючись розкрутити всесвітню війну, бо згуртовувати народ уміє тільки ненавистю. Він не вміє, він боїться керувати розумними і вільними. Шановний Петре Олексійовичу! Ви ж інший! Ви серед розбурханого народу, серед охопленого обуренням мільйону люду не тільки не боялись перебувати, а ще й уміли скерувати!

Будь ласка, не статистикою, а душею відчуйте за своєю спиною більш ніж сорок мільйонів вільного цілеспрямованого народу! Плюньте в очі криводушним радникам і блазням-політтехнологам, говоріть із народом голосом Правди, почуйте народ як співрозмовника, а не як виконавця бажань – і ви в усіх перемовинах виступатимете з позиції, набагато виграшнішої, ніж позиція сили, – з позиції незаперечної правоти. Поки з нами Правда – за нас Бог. (Далі буде)