Написав оповідання. Щось змусило, бо в репортажі всього не передасиш. "Дуся" люб’язно погодилася надруквати. Але я ще у блог виніс, бо "Дуся" все таки в кулуарах, а ТК в народ виходить першою сторінкою.

Вони дружно матюкнулися. Одними й тими ж словами і в ту саму мить. Дуетом. Не змовляючись. Просто як військові на шикуванні, котрі хором вигукують: «Слава Україні!», або «Смерть ворогам!». Виплюнули роздратовано: «.... аний в рота!».

- О-о-о, ти тепер можеш викладати мистецтво матюка, - засміявся Іван.

- Та, курва, попрацюєш на цій війні і ні тільки матюкатися будеш, а ще й ватником станеш, - відповів Анджей.

- Поляк-ватник - це було б кумедно.

- Ніц кумедного. У Польщі ватників теж не бракує. Там на цілий Донбас вистачить. Лише розселені вони по різних регіонах. Комуністів згадують з теплотою, бо ті за них все вирішували.

Причиною їхнього роздратування став штопор. Вони купили чи не в єдиному відкритому магазині дві пляшки грузинського сухого, сирів, смажену курочку, помідорів, огірків, зелені. І в передчутті смачної вечері і приємної розмови ковтали слину.

Вони вже звикли жити в постійному напруженні, прислухаючись, чи не летить бомба або міна, чи не вештаються десь дикі автоматники, які журналістів мають за ворогів і ладні тут же забрати в полон або ще гірше - відправити на той світ.

А найогидніше - це коли не спостерігається жодної видимої небезпеки, але ти перебуваєш у агресивному середовищі і кожної миті очікуєш якоїсь халепи.