Зустріла молоду жінку з Донбасу. Ховала лице спочатку - а тепер обнімаємося, щойно наткнемся одна на одну.

Сказала: вони одні на хаті укранський прапор вивісили, коли все починалося. Прийшли й дали три години на виселення: ваша власть кончилась!

Дід сказав їй: беги, внучка, и помни: у нас в роду москалей никогда не было.. (рід переселився сюди ще за Катерини з Полтавщини, всі вже давно "донецькі").

Він таке слово ніколи не казав, але тепер уже інакше не назвеш - навколо вітали росіян ті, що переїхали сюди в 90-ті з Ростова, й отримали вже тут паспорти.

Біжи, внучко!

Вона довго не могла - хотіла забрати сина. Але свекруха не дала. "Она смотрит русское телевидение и думает, что его убьют бандеровцы". Побігла. З сином домовилася, як він тікатиме. 

А дід через десять днів взяв і помер. "он из-за меня... решил, что все равно уже больше не встретимся..."

"А если бы вы знали, как я люблю родину! Вспоминаю разбитые ее хаты, грязищу и раздолбанные дороги... И так тоскую!"

Вона живе тепер при госпіталі й цілодобово доглядає поранених, годує, вмиває, а вчора з подружками повантажили їх у бус, хто міг ходить, - і повезли в кіно.

Про Майдан. ("кино мне не очень понравилось - про Майдан надо так кино делать, чтобы - ух!!! Но все равно хорошо. Телик они когда смотрят - зубами скрипят...)

Розсталися - ледве руки одірвали. Я завтра вернусь.