Дорогі мої, вітаю Вас із Вашим днем!

Знаю, що багато хто з Вас не любить це свято і не сприймає його, бо справді - який «день журналіста» для тих, хто ніколи не покидає битву, хто по життю і кожної миті є журналістом?

У нелегкі часи, а саме такі сьогодні переживає наша країна, журналісти - це не просто репортери, оператори, блогери, оглядачі, ведучі… Це люди, які перед загрозою остаточного падіння Правди та Свободи стоять на останній межі. Ваша здатність у цей час доносити до людей не «темники», а реальність нашого життя і є надією нації на одужання.

У Ваш день я просто хочу Вас попросити: зробіть все можливе… Я знаю, що Ви – робите. Ніхто не жене силоміць Мустафу Найєма в революційний Стамбул, ніхто не змушує команди ТВі та УНІАНу поставати проти рейдерства та цензури, ніхто не примушував Ольгу Сніцарчук кидатися у «гарячі точки» політичної боротьби.

Я знаю, що Соня Кошкіна не хоче ніякого конфлікту з владою, але регулярно ставить в «Лівий берег» матеріали, від яких на Банковій так само регулярно п‘ють валер‘янку. Вона просто по-іншому не може.

А де беруть мужність Танюша Чорновол та Сергій Лещенко, коли кидаються в епіцентр диктатури та ведуть свої журналістські розслідування?

У політикумі всі в курсі, що мудрість та інтелект моєї тезки Мостової вище, аніж сумарне IQ кожного чергового Кабінету Міністрів.

Мені шкода, що я зараз не можу випити кави з перевіреним бійцем Танею Коробовою та по-дружньому обійняти Віталія Портнікова.

Зараз пишу про всіх Вас і відчуваю, що мене переповнює гордість за кожного з Вас, за те, що Ви у всіх нас є. Так склалося, що сьогодні Ви - той антипод, який захищає всіх нас від отрути остаточного звикання до несвободи.

Я дякую за це всім українським журналістам. Говорю «всім», бо ті, хто зламався, хто увійшов до обслуги диктатури, хто калічить свідомість людей – той утратив право так називатися.

Ви намагаєтеся виглядати іронічними та малоемоційними прагматиками, які начебто лише відсторонено розповідають про те, що відбувається навколо. Але я знаю, що це не так. Я знаю, за цією іронією ховаються найпалкіші в країні серця, найглибші душі та найромантичніші люди. Ви просто навчилися пропускати весь біль через себе без анестезії та публічних емоцій. Але саме цей біль примушує Вас залишатися на лезі бритви, бо таке Ваше покликання – дихати в унісон з людством.

Вітаю Вас ще раз, мої дорогі!

Ні, не з професійним святом, бо журналіст - це не тільки професія, це - доля, це - характер.

Я вітаю Вас з тим, що Ви не скорилися.

Доки у нас є справжні журналісти, країна буде жити і прагнути до свободи.

Юлія Тимошенко

Качанівська колонія

м. Харків

6.06.13 р.