Нам залишили п'ять банок тушонки і дві хлібини.

– Охорона об'єкту, охорона себе, охорона «БеКа», – сказав комбат.

– Зрозуміло.

Зустрів лейтенант Едем.

– Це позивний? – поцікавилися ми.

– Це ім'я.

Чудовий хлопець з добрим обличчям. Руде волосся, бліда шкіра.

– То що ми маємо робити? – перепитали в Едема.

– Головне, не напиватися, – попросив він. – Ну, й охороняйте. Ось ці три сотки землі – ваші.

Ті, хто тут стояли до нас, здається, охороняли лише свій запас алкоголю. Якщо він у них був. Якщо у них, взагалі, було бажання мати бодай якийсь запас. Ми до справи підійшли відповідально: караул, повний екіп, все «БеКа» на собі. В разі чого – обличчям у землю. Є серед нас поціновувачі подібного вирішення будь-якої проблеми. Хоча, як на мене, це не вирішує всіх проблем, але може додати зайвих.

Ми стоїмо на гівні, тобто одразу біля очисних. Асенізатори щогодини проїжджають повз наш вагончик. ГАЗ-53 з пузатою сірою цистерною, доверху наповнений гівном, здіймає куряву, пригнічує, дратує. Звідки стільки? В такому маленькому містечку? Хоча, курортний сезон, дині, чебуреки, молоде вино...

Вночі стоїть їдкий запах нечистот. Денна спека плавить мозок, надокучають мухи. Сонний настрій не відпускає все відділення.

Особливий резерв означає, що нами затикають дірки. По п'ять, шість, двадцять осіб. Охорона об'єктів, утримування позицій, імітація служби. Мужики рвуться на Схід, на передову. Сидіти в резерві соромно, витрачати свій час на бездіяльність – нерозумно. Дехто вигадує собі передову прямо тут, зневажаючи місцевих, не розуміючи цивільних. Можливо, є за що. Напевно, маючи свої резони. Керуючись внутрішним болем: ці «матрасники» не знають війни, вони ніколи не бачили трупів жінок і дітей, не чули свисту мін. Серед нас є ті, хто, натомість, спробував війну вповні. Їм особливо важко.

За триста метрів від нашої позиції – набережна. Нею гуляють розігріті сонцем відпочивальники, у патріотичних футболках, з дітьми, з коханками, піддаті недорогими коктейлями з навколишніх барів. Базар плавно перетікає у пляж – переповнений, брудний, як і будь-який ринок: голови креветок, пивні пробки, жирний целофан. Від кількості негарних оголених тіл під горло підступає ранкова тушонка. Бігти звідси, бігти...

Ми стоїмо на гівні. Навколо – степ і кістяки недобудованих пансіонатів. Висохла стерня проколює гумові капці. Нудьга, спека, резерв. За тиждень ми так жодного разу і не купалися в морі, проте щоночі, під час караулу, вдивляючись у густе зоряне небо, ставимо собі незручні питання: навіщо ми тут? Невже всі ми були висмикнуті із сімей, шахт, нічних клубів, городів та заводів заради того, щоб охороняти три сотки степу? Чому ми маємо сидіти поряд із контрактниками, для яких час їхньої служби конвертується у гроші?

Звісно, командири втішають: ще повоюєте. Наприкінці серпня. Або у вересні. А поки – тут. Набирайтеся сил, вони вам ще знадобляться.

Не можу сказати, що я дуже хочу воювати. Бажання, як у деяких наших бійців, іти й убивати, в мене немає. Це може бути неприємною необхідністю, яку доведеться виконувати, однак відверто бажати пустити комусь кулю в лоба або ВОГ під бронік – це не про мене. Але й користі від сидіння на смердючих ямах між базаром і голим охрястим степом – катма.

Дні протікають повільно, немов озерна вода. Вдень – шорти і майка, вночі – форма і розгрузка. Нарешті привезли частину зарплати: на столі з'явилися овочі, зелень, яйця. Ще є коробка печива від волонтерів, кава і чай від друзів. Дозріла алича. Контрактники принесли риби – зваримо ухи. На дрова для вогнища пускаємо залишки поваленої обліпихи. Слухаємо популярні джазові стандарти, реп, Висоцького, Новікова. Так і служимо, тобто імітуємо службу.

З набережної долинають звуки кількох дискотек, на вогнищі доварюється каша, вагончиком гуляє гарячий протяг. Сонце поволі сідає за пагорб, що відділяє нас від очисних. Дзижчать комарі, липнуть мухи. Ми лежимо на ліжках і мріємо про закінчення літа. Такого нового для всіх нас літа, подібного на сон, на довгий зимовий сон.