Суровий Челябінськ. Боїшся - сиди вдома.

5 років тому я прилетів в Уфу і почав відкривати для себе зовсім іншу Росію. Не ту, яку показують в новинах, геть не ту, про яку знімають широкопрокатні фільми. Дорога від Уфи до Челяби пролягала через населені пункти Ауструм, Сім, Усть-Катав, Бакал, Златоуст. Типові російські назви. Але від давньої казахської, башкірської, татарської, чувашської, марійської культури залишилися лише назви, тому немає сенсу дивуватися їх екзотичності. Усе, крім назв, тут як у справжній Вєлікоросії.

На під'їзді до міста Сім водій фури, з яким я їхав, зупинився. Ожеледиця. Попереду був серйозний підйом і всі фури стояли, одна, кажуть, вже сповзла в кювет. На узбіччі саме тут була обладнана стоянка, здавалося, що її власники спеціально поливають дорогу водою, щоб отримати більше клієнтів. Щоправда, на їх обличчі радості від появи нових клієнтів ніколи не зустріти. "Просто житуха тут такая, Бодя, суровая" - казав мені мій новий кєнт, водій фури, етнічний татарин. Як тільки я сів до нього, він почав бикувати "чо машину нє купіш, зря катаєшся", а тоді подобрішав і навіть пригостив яблуком з свого саду. На лобовому склі у нього наклеєні через одну наклейки голих баб і Путіна. "Бісєксуал?" - подумав я, але швидко одумався, добре, що не спитав. Просто я прилетів з Західної Європи, зовсім одічавєл і відвик від реальності сурової жизні.

Занадто голосно сказано, що стоянка обладнана, тут просто насипана земля і щебінь, навіть без асфальту. Є два ларька - один, це кафе, де запарюють доширак (мівіну, тобто) або каву. В одних і тих же жестяних кружках. Інший - це "Сувеніри і подарки". А знизу підпис: ножі, рації, отрута. Класні подарунки, чо. Подарунки для сурової житухи.

Воду варять башкірці на кострі. "А якже газпром?" - прикидувався я дурачком раз за разом. Продавці тільки кидали на мене косі погляди. Мій друг-татарин їв доширак, а я пив жахливу каву, зверху плавали жирні плями, напевно, від попередньої запареної вермішелі. Дивно, Роскомнадзор наче такий строгий, а сюди ще не дістався.

Більшість машин - з правим рульом, хоча рух правосторонній. Деякі фури з правим рульом. Возять напарника, аби той дивився, чи можна йти на обгін чи нє. Зліва не завжди це видно. Я сів у праворульну роздовбану тойоту і перетворився на такого напарника. Моїм наступним попутником виявився башкір, що їхав у село Сім, що практично на кордоні республіки Башкортостан і Челябінської області. Його машина нагадувала конструктор лего, замість коробки передач, приміром, була вставлена дерев'яна палка. Він мене спершу прийняв за русского і став питати "как погодка в Москве", але я йому одразу зізнався, що я з Києва.

І тут понєслась. Хохли, нема такої страни, Грузію поставили на коліна і вас поставимо. Американські маріонетки. Гітлер'югенди тощо. Такі зустрічі і такі розмови в мене відбувалися кожного дня по кілька разів. Ні, звісно, мені попадалися адекватні люди. Але дуже мало. Я завжди переводив тему однаково. Як жизнь, мужик, кажу, як житуха то тут.

- Суровая! - казав мені башкір. - Очєнь! Іноді грошей немає на бензин, от на цю тачку два роки копив. У посілок Сім колись приїжджали туристи, а тепер - зась. Курчатов народився в Сімі. Сам Курчатов! А тепер що?
- Чекати поки наступний Курчатов вилупиться. - башкір таких тонких жартів не розумів. - Може Путіна треба поміняти?
- Ти що! Ми на нього молимося! Він он яку велику Росію створив! Тільки він порядок наведе.
- А чого ж не навів за десять років?
- Так йому ж всі ці шавки місцеві заважають, знаєш як! Він їх садить садить, а вони всі однакові.

Ось так в уяві більшості державне переважає особисте матеріальне. Ще кілька годин і я таки доїхав до Челябінська, де пройшов цілий місяць життя. Я запакувався у транспорт приниження, маршрутку Газєль. Всередині горіла усього одна лампочка. Під єдиною лампочкою було написано "Боїшся - сіді дома!" Я був з рюкзаком, немитий, після довгої подорожі, втомлений, неповороткий. Я стояв буквою зю. Сидять одні бабусі, стоїть разом зі мною кілька людей. На мій наплічник усі косяться, я не такий як всі - я з наплічником. Це не толерується, як будь-яка інакшість. Наплічник я навіть не можу поставити на землю, там чорно-сіре місиво після снігу. Всі говорять про те, що сніг цього року випав ще дуже рано. Це лише жовтень. Ми їдемо маршруткою, як потім виявиться, не тією, що мені потрібна, не туди, де мене чекають. Мені не страшно, не лякає навіть надпис на дверях, який я встиг сфотографувати.

Аж тут раптом водій кричить: "ЛОЖИИИИИСЬ!" І я не знаю, що думати, я стою як вкопаний, я біля дверей, обертаюся, а ззаду мене дівчата сіли на колінка до бабусь, хлопець ліг прямо в це болото на підлозі. В мене світла куртка, я не можу нікуди лягти, я не можу нічого зробити. Маршрутку зупиняє міліція (тоді там все ще була міліція) і виписує штраф, маршрутчик щось відстьогує мєнту, я за цим всім спостерігаю у лобове скло, єдине вікно, через яке мені щось взагалі видно, де я є, куди я їду і що взагалі відбувається навколо.

У цей момент усі бабулі з маршрутки кидаються на мене з звіриним оскалом, вони кричать "вон!" і "сволочь малолєтняя!". Кричать "подонок" і "мразь". І я, звісно, вже розумію, що відбулося. Я звісно кажу, вибачте, я не звідси, я нічого не знаю про те, які у вас умови перевезення в громадському транспорті. Я не в курсі, що нелегал у громадському транспорті платить стільки ж, як легальний пасажир, тільки йому іноді доводиться лягти в болото, розумієте, я не обізнаний, я не знав, вибачте, я не хтів. Але вони не хочуть мене слухати. Якась жіночка махає кульком, на наступній зупинці я приймаю рішення зійти з пекловозу і водій на прощання мені каже "мудак".

Так я дістався до Челябінська. Колишнього тюркського поселення Челяба, що в перекладі означає яма, від якого російський мір і мир зробив справжню вигрібну діру. Сурового міста, як кажуть самі його мешканці. Сьомого за величиною міста в Росії, майже на кордоні з Казахстаном. В місті і його околицях в 60-х роках жило більше українців ніж населення українського обласного центра Ужгорода.