Учора, 13 червня. У Донецьку. Поспішаю у справах та скорочую шлях дворами. Раптом зупиняюся, мов укопана: до мене долітає жіночий спів української пісні. У дворі центрального району окупованого Донецька сама-самесенька на лавочці сидить худенька старенька бабуся, божа кульбаба в біленькій хустині й на зло всім чортам, співає українську пісню, з репертуару Мареничів. І так красиво виводить тоненьким голосом! Я не могла пройти повз. Ніяк. Я приєдналася, сіла на лавку та доспівала з нею до останнього куплету. А коли встала, щоб бігти далі по справах, і подивилась на бабусю...

Маленькою худенькою ручечкою, з блідою тонкою, мов цигарковий папір шкірою з синенькими венами, тремтячими пальцями худенька старенька бабуся витирала з свого обличчя потік сльоз...

Мінські угоди? Скільки це ще буде тривати? Ця старенька українська мати дочекається свого звільнення? Порошенко?

"Чом ти не прийшов
Як місяць зійшов?
Я тебе чекала.
Чи коня не мав?
Чи стежки не знав?
Мати не пускала?"