Коли мої діти в Іспанії у 2007 році стали скаутами, мені дуже сподобався девіз цієї організації: "Залишити цей світ кращим, ніж він був тоді, коли ти у нього прийшов". Кожного року у підвалі однієї церкви в Ов'єдо на початку навчального року збирались скаути, монітори, батьки, щоб почати ще один рік цікавого життя. На цій зустрічі надавалось слово і батькам також. Коли слово надавали мені, я дякувала за те, що іспанці дали так багато тепла моїм дітям і також висловлювала захоплення тим, як іспанці вміють допомагати ближньому, і також висловлювала жаль, що в Україні такого немає.

І правда, чим більше я спілкувалась з іспанцями, тим більше я захоплювалась ними. Наприклад, мій колега розповів, що його сестра постійно бере на вихідні, на канікули хлопчика з циганської неблагополучної сім'ї, який тимчасово жив під опікою держави. Я подумала, чи можливе таке в Україні?

Друга моя колега знайшла на вулиці покалічену кішку з вибитим оком. Кішку потрібно було оперувати. Ветеринари оцінили операцію у шістсот євро. Це була дуже велика сума для жінки. Колеги по роботі допомогли зібрати потрібну суму.

Для того, щоб допомагати нелегалам вивчити мову, знайти своє місце у Іспанії, оформити документи, розподілити продукти незаможним емігрантам, дати уживаний одяг, дати безкоштовну юридичну консультацію, група іспанців об'єдналась, зробила внески грошей і заснувала недержавну організацію Asturias acoge. Ця організація вже існує більше п'ятнадцяти років. Через нестачу грошей організація вже кілька разів була на межі закриття, але поки що тримається.

Одна моя колежанка вже має в хаті трьох урятованих псів - хортів. Виявляється, що на півдні Іспанії щороку мисливці після мисливського сезону викидають на вулицю сотні хортів, тому що з віком хорти втрачають швидкість і не можуть переслідувати здобич. В Іспанії, як і скрізь, є виродки, які вбивають цих благородних псів. І тому сердобольні іспанці постійно шукають родини, які б усиновили собі хорта. (У Іспанії для всиновлення дітей і тварин вживається одне й те саме слово adoptar).

Ще один мій колега щомісяця переводить 90 євро для одного хлопчика у Перу і для школи цього хлопчика, щоб там була питна вода. Це в Іспанії називається apadrinar, тобто виконувати якісь батьківські функції.

У багатьох колективах є люди, які організовують збір кришечок від пластикових пляшок, щоб допомогти якійсь хворій дитині.

Мені довелось працювати у кількох медичних закладах. Коли я дізналася про те, що українським госпіталям потрібні ліки, я звернулась до моїх знайомих медичних працівників за допомогою. У іспанців є така мила традиція: коли після закінчення курсу лікування або після смерті хворого залишаються ліки, їх повертають лікарям, щоб ті, у свою чергу, дали ці ліки іншим хворим. І ось частину з цих повернутих ліків почали давати мені, щоб я відправляла їх до українських госпіталів.

Іспанія вже кілька років підряд займає перше місце у світі у даруванні органів у випадку наглої смерті, тобто або сама людина лишає за життя заповіт, що у випадку трагічної смерті її органи передати хворим людям, або родичі вже після смерті у перші найболючіші хвилини після смерті близької людини приймають рішення подарувати якійсь невідомій людині шанс на життя.

І хочу сказати, що ніхто такі факти доброчинності не рекламує. Про це дізнаєшся випадково, уже після тривалого знайомства. І коли бачиш, що вся громада пронизана численними ниточками добрих справ, то з'являється відчуття, що ти живеш у дуже людяному суспільстві. І бачиш що дуже багато людей знаходять для себе якусь стежинку, на якій допомагають людству. Це, здається, звучить пафосно, але я бачу це саме таким чином.

Коли в Україні був другий Майдан, мені довелось кілька разів спілкуватися з читачами газети La Nueva España. Іспанців цікавило, що відбувається в Україні. Їм хотілося почути інформацію з перших вуст. І цього разу вже я розповідала іспанцям про ту хвилю доброчинності, взаємодопомоги, жертовності, яку продемонстрували українці. Я з гордістю говорила, як багато добровольців пішли воювати з російським ворогом, як люди ділились своїми заощадженнями, як волонтери, ризикуючи життям, доставляли усе необхідне для фронту. Я говорила, що навіть не підозрювала, що українці здатні на такі самопожертви, на таку мужність, на таку відвагу .

На тлі таких багаточисельних проявів солідарності звичайних громадян керівники держав не завжди знаходяться на висоті. Кілька років тому в Іспанії розгорівся скандал з тодішнім королем Хуаном Карлосом Другим. З'ясувалося, що король, який був почесним президентом Товариства по захисту тварин, отримав травму ноги у Африці на полюванні на слонів. У ЗМІ з'явились фото короля на тлі величезного мертвого слона.

Треба сказати, що в Іспанії існує начебто суспільна домовленість про невтручання журналістів у особисте життя політиків і членів королівської родини. Наприклад, усі в Іспанії знають, що старий король уже багато років живе з коханкою і не спілкується з королевою. Але вони завжди бували разом на всіх протокольних зустрічах і продовжували зображувати королівську родину. Тема про особисте життя політиків є майже табу. Після випадку з вбитим слоном, всі ЗМІ закипіли від люті. І треба було бачити короля з паличкою, зі змученим обличчям, коли він у лікарні після операції, накульгуючи, вийшов до журналістів і сказав лише кілька слів: "Вибачте, я помилився. Більше таке не повториться". Не знаю, чи пробачили іспанці своєму королю, але мені сподобалось, що король діяв у цій ситуації, як людина, яка допустила помилку, а не як небожитель.

Наші ж українські державні мужі у більшості схожі на небожителів, яким немає діла до смертних. Я давно звернула увагу, що наші президенти, починаючи з Кучми, велике значення надавали своїй зачісці. Якщо європейські політики мають просто помите і зачесане волосся, то і Кучма, і Ющенко, і Янукович завжди виходили на люди з зачісками, зробленими за допомогою фену, і напевно і налакованими і напомадженими. Тільки перуки на голові не вистачало, як у 18 сторіччі. І ось ці зачіски, оці скакання по пеньочках, оце насолоджування відпочинком на Середземному морі, коли діти українських матерів щодня жертвують своїм життям за мир на просторах України, як вони показують, що для наших президентів не було і не є важливим життя людей, їх проблеми, а саме головне для них були вони самі та їхнє найближче оточення. Пригадую візит Кетрін Ештон до Києва під час Революції Гідності. Біля напахченого, начесаного Януковича вона виглядала зовсім Попелюшкою. А на обличчі Януковича не було видно слідів безсонних ночей від напруження, у якому він мав би перебувати. Президента Порошенка поки що не можна зарахувати до категорії "гарно зачесаних президентів" (можливо тому, що має гарне волосся?) але й і до категорії президентів-державників його теж не зарахуєш.

Ні до нинішнього президента Порошенка, ні до наших депутатів не дійшла та хвиля благородства, солідарності, жертовності, яка піднялась в українському суспільстві. Мудрі люди в світі вже давно зрозуміли, що найважливіше у житті - жити у гармонії з оточуючими, дарувати ближнім часточку твого тепла. Важко собі уявити, що Меркель, чи Обама, чи Камерун у випадку війни їхали б відпочивати. Чи що депутати в Японії чи в США під час війни поїхали б на канікули, або поїхали на чемпіонат з футболу. Недавно світ зачудувався фотографією доньки Обами, яка вирішила, як будь-яка дівчинка-американка її віку, попрацювати в барі. Син англійського принца Чарльза Гаррі кілька років тому побував у англійському військовому контингенті у Афганістані. І дочка Обами і Гаррі піддавались ризику, але вони хотіли відчути, як живе народ, яким керують їхні рідні. Щоб вчиняти так, потрібно відчувати себе одним із громадян держави. Чи з'являться у нас такі діти наших політиків, які хотітимуть побути не небожителями, а звичайними громадянами? Чи нащадки наших зажерливих політиків тільки здатні показувати у інтернеті дорогі страви, які вони можуть собі дозволити, показувати свій дорогий відпочинок і розчавлювати своїх співгромадян колесами своїх дорогих автомобілів?

Іноді мені думається, що такі люди, як Путін, Берлусконі і дехто з наших політиків залюбки б повернулись до теми середньовічних алхіміків і вклали б величезні кошти у відновлення пошуку філософського каменю, щоб отримати безсмертя. Бо вони ж мають стільки грошей, що можуть купити усе. Єдине, що їм непідвадне - це їхня власна смерть. Оце, напевно, і є їхньою найбільшою проблемою, а не те що болить у людей керованої ними держави. Їх не турбує, що люди змушені гарувати усе своє життя і в кінці кінців доживати у злиднях. І я переконана, що люди в Україні помирають набагато раніше ніж в цивілізованих країнах не тільки через відсутності доброго медичного обслуговування, але й тому, що в якийсь момент людина вирішує, що вона вже втомилась стільки працювати і що легше вмерти, ніж жити у такій безпросвітності та вічних нестатках.

Мене завжди цікавить, якими бачать нас, українців, інші народи. Наприклад, ми, українці, вважаємо американців сильними та розумними, німців точними та практичними, англійців холодними та консервативними, євреїв мудрими та такими, що вміють пристосуватися до будь-яких умов проживання.

Якими ж світ бачить нас, українців?

Читала, що стародавніх мандрівників вразила чистота наших осель, грамотність людей, фізична привабливість, веселий життєрадісний характер. Читаючи книгу французського письменника Henri Troyat про блудну російську царицю Катерину Другу я надибала на фразу про те, що Потьомкін часто приймав рішення необдумано, під впливом емоцій, що так властиво слов'янам. Не мались на увазі тільки українці, а слов'яни загалом. Прочитавши ці слова, мені здалось, що частка істини у цьому є. І що, наприклад, Порошенко став президентом саме завдяки емоційному, а не раціональному вибору українців. Сподіваюсь, що рано чи пізно ми навчимося обирати керівників більше розумом ніж емоціями.

Мені в Іспанії подобається взнавати іспанські прислів'я. Вони допомагають мені відкривати іспанський характер, гумор, відношення іспанців з однієї частини Іспанії до іспанців з іншої. Наприклад, у Іспанії галичан (тут теж є свої галичани з регіону Galicia), вважають дуже скупими. В Іспанії дуже розповсюджено, коли йдеш у бар не сам, платити гроші за іншу людину. Потім наступного разу, як правило, людина, за яку заплатили, теж платить. І є такий жарт з цього приводу:

У барі зустрілися каталонець, астурієць і галичанин. Щось там випили і кожен з них, бажаючи виглядати щедрим, запропонував заплатити за всіх. Почали сперечатись, хто ж заплатить? Так як ніхто не хотів поступатися, то вирішили взяти три відра, наповнені водою, занурити у воду обличчя і змагатись, хто довше витримає. Той, хто першим вибере голову з води, той і платить. Першим вийняв голову з води астурієць, другим-каталонець, а галичанин взагалі не вийняв, він утопився.

І ще одне прислів'я говорить про те, що багатством треба користуватись за життя. Тому що після смерті людина ризикує стати тільки найбагатшою людиною на цвинтарі. Я не тішу себе думкою, що Порошенко читатиме мої статті, але хотілось, щоб він подумав, що бути захисником інтересів України та українців дасть йому набагато більше задоволення, духовного збагачення, прижиттєвої і посмертної слави, ніж кілька десятків мільйонів доларів більше чи менше на його власному рахунку. Коли непереможний 32-річний Олександр Македонський, який підкорив півсвіту, помирав, він показав на свої порожні руки і сказав: "Я нічого не забираю із собою".

І фараони і римські імператори дбали про свою посмертну славу. Вони мріяли залишити свій слід в історії.

Про що мріють українські президенти?

Олена КОСЕНКО