Досить чітко видно, що Трамп діє e класичній республіканської парадигмі: Америка – понад усе, внутрішні справи Америки – понад усе, а міжнародні справи – другі за значущістю, зауважує у своєму блозі на "Новому часі" російський політолог Дмитро Орєшкін. Щодо Європи, Росії та України зокрема – це означає, що за європейські проблеми мають відповідати європейські держави. Насамперед, мова про Німеччину. Саме про це були переговори Меркель зі Трампом перед тим, як канцлерка вирушила до Москви. Вони узгодили свою позицію, що за Україну і Росію тепер відповідає ЄС на чолі з Німеччиною. А США дистанціюються: мають свої проблеми. І думаю, недарма Меркель спочатку розмовляла зі Трампом, потім поїхала в Росію, а відтак Путін перевіряв досягнуті домовленості Меркель зі Трампом. Хоча правильніше сказати "недосягнуті".

Читайте також: Протидія гібридній війні: фінська відповідь Росії

Щодо розмови Путіна з Меркель ми не чули ніяких оцінок: мабуть, вони нічого не добилися. Підстав чекати прориву не було, оскільки Меркель зацікавлена загнати Путіна в рамки мінського процесу. А Путін не бачить вирішення своєї проблеми в йог о межах. Тому домовитися вони ні про що не змогли. І навпаки: домовленість Путіна і Трампа була піднесена з обох сторін як дуже позитивна. І в США, і в Росії є спільний інтерес: Америка відходить від того, що відбувається, і без особливої потреби не втручається. Це влаштовує Путіна, тому що він думає, що так буде простіше тиснути на Меркель і вирішувати з нею проблеми. І Трамп задоволений, тому що в нього зараз багато внутрішніх проблем, він втрачає популярність, йому треба займатися перш за все внутрішніми справами, а не розгрібати проблеми з ОРДЛО. Це занадто далеко і клопітно для нього. У результаті ми отримуємо нову неоднозначну конфігурацію політичних відносин.

Але те, що США йде за Атлантичний океан і не хоче втручатися без необхідності, не означає карт-бланш для Путіна. По-перше, його утримує Європейський Союз і з кожним місяцем дедалі жорсткіше. А по-друге, якщо станеться щось серйозне, то Америка повинна буде в досить жорсткій формі повернутися. Наприклад, якщо Путін почне реальну військову операцію. Але в цей сценарій я не вірю. Проте бажання США зараз вибратися з історії з українським Придністров'ям цілком передбачуване, у них вистачає своїх проблем і не вистачає ресурсів. Тому Трамп хоче повісити цю проблему на шию Путінові й Меркель. У них же домовитися не вийшло, що було цілком очікувано. Тому що завдання Меркель – розрулити ситуацію і привести до мирного статусу, а завдання Путіна – призвести до напруженості і, можливо, погіршити ситуацію за мінімальних витрат.

У питанні партнерства США з Росією все залежить від словесних відтінків. Трамп вважає Росію світовою периферією. Для нього це те ж саме, що Нігерія, де теж багато населення і нафти. І чим тихіше поводиться Росія, тим вона зручніша. Як вона там влаштована – демократична, авторитарна – його хвилює не більше, ніж устрій Нігерії, Узбекистану або Індії. Тому в термінах позитивної дипломатичної риторики їхні теперішні домовленості означають "збереження партнерських відносин": "ми у ваші справи особливо не ліземо, намагаємося не загострювати ситуацію, чимось торгуємо". При цьому зберігаються санкції. Хоча режим санкцій важко назвати партнерськими відносинами, але в кожнім разі вони залишаються нейтральними. Це означає, що відносини заморожуються.

Читайте також: Зустріч Меркель і Путіна: господаря Кремля готують до прочуханки

Трампу вигідно, щоб з цієї зони не йшло дуже багато диму, щоб не відвертати свою увагу. Він бачить більше проблем у питаннях Північної Кореї. А з Росією можна домовитися. Такий стан речей влаштовує і Путіна. Холодні, але рівні відносини для російського президента набагато краще, ніж постійне нервування і необхідність приймати якісь рішення. Але за таких відносин Путін програє в економічних змаганнях. Його модель побудована на військовому конфлікті: мілітаризація, пропаганда, мобілізація, патріотизм. Це все орієнтовано на екстремальні військові умови. А в мирних умовах він неминуче програє конкуренцію, як її програв Радянський Союз.

Так само думає і Меркель, тому їй цікаво запхати Росію назад у рамки мінського процесу: головне – зупинити стрілянину. Далі потихеньку будуть вирішуватися проблеми: Меркель допоможе Києву, а Путін – окупованому Донецьку. Єдине поле, де Путін може бути конкурентоспроможним, це поле військової взаємодії. Все інше він програє в будь-якій сфері. І Трамп теж це розуміє: якщо йому вдається перевести Росію в мирне співіснування, то досить скоро Україна потроху піднімається на ноги, а Росія – стає навкарачки. Тому лідери Німеччини та США зацікавлені заморозити ситуацію, перейти до мирного змагання з Росією.