MENU

Вибори-2019: чому я боюся не кандидатів, а виборців

729 5

Коли п’ять років тому стало зрозуміло, що Росія може почати повномасштабне військове вторгнення по всій території України, багатьом було психологічно важко. Бо російська агресія могла би прийти на терени нашої Західної України не вперше. І найбільше лякає не зброя чи чоботи окупантів, а свої місцеві зрадники. Які, як півстоліття тому, без будь-яких роздумів готові закладати всіх небайдужих і патріотично налаштованих у НКВД чи КГБ. Навіть не із проросійської позиції, не із примусу. А лише для того, щоб усе було спокійно, хтось за них ухвалював рішення і їх поменше чіпали. Наявність запитань "Тобі що, більше всіх треба?" і "Що мені ця держава дала?" – навіть ці два маркери дають змогу зрозуміти, ким насправді в такій ситуації буде людина.

Читайте також: Козлики й козлища для хитрунів і головне питання виборів

У 2014-му неймовірними зусиллями активної частини суспільства, потом, кров’ю, життями українці спочатку вигнали Януковича, а потім зупинили Путіна на Донбасі. Аби зрозуміти подвиг людей, які віддали за це здоров’я та життя, треба не рік і не два. Десятиліття. Бо великі вчинки найкраще видно  далеку. Подвиг величезний. Люди кидали все й ішли воювати, люди йшли волонтерити, люди йшли керувати та змінювати країну. Тут важливий внесок, а не його розмір. Важлива позиція. Не бути байдужим, хай навіть ти в’язатимеш шкарпетки для солдатів чи ліпитимеш вареники. Кожна справа для збереження країни. Хай навіть дехто вважатиме цей внесок наївністю. Певен, що в кожного є такі знайомі. Певен, ви чули, як байдужі обивателі брали їх на кпини. Може й не публічно, але в кухонному спілкуванні – точно.

Успіхи нашої країни – це наші спільні успіхи, невдачі нашої країни – це наші спільні невдачі. Наші, це, звісно, про тих, хто не керується принципом "Що мені ця держава дала?", а навпаки – жертвує часом, здоров’ям і життям заради інших.

Читайте також: Рецепт успіху популістів: український виборець хоче чути, але не хоче бачити

Але поруч є тисячі людей, які спокійно й байдуже скажуть воякові "Я тебе туди не посилав", скажуть волонтеру й активістові громадської організації "Я тебе про це не просив", скажуть реформаторам у владі "І де ті ваші реформи? Мені це нічого не дало. Ви тільки красти вмієте". Скажуть або промовчать. Але подумають. А треба – то здадуть якійсь іншій владі із припискою "Слухав українські пісні". Бо здати можуть ще раніше, до очікуваного приходу "тої влади". Просто підуть на вибори і продадуть все те вистраждане за "дешевий газ", за неіснуючу "безплатну медицину", казочку про політика з народу в телевізорі, за гречку, за "стояння на колінах" перед агресором . Легко та просто, не думаючи й не аналізуючи. Просто тому, що Україна за один день не стала багатою Норвегією, не стала безпечною Японією, а стайні в Еміратах кращі, ніж у нас лікарні. Просто тому, що робити нічого не хочеться. Піти показати всім у бюлетені "кузькіну мать" і вернутися до свого звичайного ритму виживання й безвідповідальності за долю країни, громади, та й власну. Бо "я маленька людина, що я можу зробити". І це без прив’язки до віку чи соціального статусу.

От усе це лякає найбільше. Прокинутися після виборів у країні, де переможця обрали люди, яким ця країна не потрібна. Навіть більше, вони її ненавидять, бо "вона їм нічого не дала".

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Юрій ДЮГ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини