У березні президент України традиційно вручатиме Національні премії в різних галузях культури. Попереду — підписання указу та інші формальні процедури. Але результати роботи Шевченківського комітету, який працює протягом року і визначає списки переможців, відомі уже зараз.

Премію за художню літературу цього року не вручатимуть. Натомість у номінації "Публіцистика, журналістика" маємо аж два імені — Оксана Забужко та Богдан Горинь.

Відома письменниця відзначена за збірку есеїстики "І знов я влізаю в танк…". Дисидент та громадський діяч — за двотомне есе-колаж "Святослав Гординський на тлі доби".

Таке поєднання імен на перший погляд виглядає компромісом журі. Богдан Горинь та його читачі стоять на позиціях традиційних цінностей, а Забужко, хоч і давно набула статусу класика, за інерцією все ще вважається "скандальною представницею укрсучліту".

Утім, це все стереотипи. Оксана Забужко по-кассандрівськи вперто транслює ідею порятунку та відродження нації і її культури. Ба більше: вона конструює ці самі культурні міфи, перетворюючи банальні факти з мемуарів та напівзабутих біографій на яскраві епізоди національної історії. Її праці про Шевченка, Франка та Лесю Українку стали бестселерами. Завдяки їй уважний читач перевідкриває для себе Катерину Білокур і Софію Яблонську, Юрія Шевельова і Богдана Рубчака. На персональній культурній мапі з’являються Драгоманов, родини Косачів і Старицьких — і, звісно, шістдесятники. Пригадуєте розповідь про те, як Євген Сверстюк подарував книжку про Вінні-Пуха маленькій Оксані Забужко? Це лише початок.

Читайте також: Що цікавить українського читача в сучасних авторах

Забужко перевідкрила для нас коло Світличного й Скуратівського, розставила акценти і змусила перечитати. Чи, принаймні, занотувати: хто ми, звідки і яку тяглість нашої минувшини так довго намагалися стерти. (Детальний список рекомендованої літератури від письменниці шукайте у виданні "Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською"). 

Це, до речі, хороший шлях: якщо хочеш стати видатною письменницею видатного народу, а пишеш українською, то мусиш собі цей народ створити. Забужко в цьому дуже ефективна. Від сатиричних "Польових досліджень з українського сексу", де гостра національна самокритика поєднується із відчайдушною гордістю за найкраще створене в рамках національної культури, і до "Музею покинутих секретів", в якому авторка фактично пише історію країни від 1940-х до 2000-х років — зроблено дуже багато.

Багато в чому така амбіція подібна до програмних настанов українського шістдесятництва. Це покоління встигло зробити надзвичайно багато. На відміну від попередників, шістдесятників не розстрілювали, лише гноїли по тюрмах і психлікарнях. Це дало їм трохи часу. (Здається, вже не риторичне питання, а рефрен: що було би з тим і отим поколінням в українській літературі, культурі, історії — якби воно не було настільки понівеченим; і тут можна підставити будь-яке десятиліття).

Богдан Горинь — один із небагатьох досі активних наших сучасників з тієї плеяди. Попри численні регалії і об’ємний творчий доробок, він увійшов в історію насамперед як один із засновників Української Гельсінської спілки, співавтор програмного документу "Декларація принципів", а також член редколегії і головний редактор самвидавних часописів. Ще він — один із ініціаторів створення живого ланцюга Львів-Київ у День Соборності України 22 січня 1990 року.

Читайте також: Чергове свідчення української культурної самодостатності

А Оксана Забужко повсякчас наголошує на своєму зв’язку з шістдесятниками. Духовному і кровному: до тих кіл належали і її батьки, кухонні розмови вона чула з дитинства, так само, як і формування її як особистості відбувалося завдяки певному набору must-read літератури, багато з досвіду того покоління нею взято і опрацьовано, і розказано ширшим колам там, де не змогли, не наважилися, не встигли самі шістдесятники й дисиденти. (Детальніше — у збірці есеїв "З мапи книг і людей", а також у оповіданнях та романах письменниці: тему спадку і джерел вона осмислює й розвиває повсякчас).

Шевченківський комітет у цьому складі відпрацював три роки. Незабаром, відповідно до регламенту, оновлять список експертів, які визначають лауреатів Національної премії (і сподіваємося, що там уже не буде Сергія Жадана, а отже, він зможе претендувати на цю найвищу державну відзнаку в галузі літератури).

За час роботи комісії на чолі із Юрієм Щербаком Шевченківську премію отримали також Іван Малкович, Емма Андієвська, Сергій Плохій. Формально за найсвіжіші книжки — статутно премія мала би даватися за прорив, — але насправді зараз це відзнака за заслуги. Одночасне відзначення Богдана Гориня і Оксани Забужко справді виглядає елегантним жестом наостанок — і доводить, що принаймні раз за ціле сторіччя в українській літературі відбулася передача традиції від покоління до покоління. Офіційна. Між живими.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram