Важко жити в істериках з усіх боків. Але про Крим без істерик. Я пригадую той час, коли я працював на «Новому» в «Підйомі». І був один з перших робочих тижнів - ефіри з Криму. З-під Севастополя. З Орловки. Варто поколупатися в пам'яті, без паніки. Так от, буваючи в Криму я жодного разу не чув що це - Росія. Від різних людей. Особливо від тих, кого бачив вперше.

В Криму дуже мирні люди. Хіба що бачив купку маргіналів в Севастополі біля Нахімова. Вони і кримінал зараз роблять те, що роблять, за підтримки багнетів російських солдат. А ті, хто зараз варять «кашу» на замовлення Путіна і «Гобліна» глибоко помиляються й відчувають сп'яніння від того, що, ніби-то, «Київ кинув своїх прихильників». Ні, друзі, Київ не кинув. Ми вас не кинули. Ми думаємо про вас, думаємо, що можна зробити. Але треба припинити істерики. Треба думати зважено. Перемагає спокійна сила і правда. Я це знаю напевне. Цього не знає Путін і його фашистська камарілья. Цього не знав Янукович, але у повній мірі відчув. Тож, треба спокійно думати і не стріляти. Не бити. Думати. Думати. Думати. І діяти не за їхнім шаблоном. А створювати свій дискурс і подекуди паралельну реальність. Терпляче переконувати непевних. Словом, ділом підтримувати активних і небайдужих. І справа не в мові. «Путін у множині», ці його ідеологічні клони, не розуміють будь-якої мови. Ні української, ані, навіть, по-русски. Я вже казав: сам Путін не розуміє російської, скільки б ми до нього не зверталися. Це сенсу немає.

А Крим... Крим наш. Вже наш. Відсоток тих, хто там світоглядно нам близький вже перетнув критичну межу, яка, власне, вб'є самого Путіна. І таких як він.