Не можу — не втримався. Кілька тижнів назад, зважаючи на лавину неперевіреної, часто відверто неправдивої інформації, на потік суперечливих і незв’язних постів у Facebook про те, як усе тепер хріново, а далі буде ще гірше, пообіцяв собі не коментувати нинішню ситуацію і не репостити відверто депресивні новини. Та після статті Тараса Прохаська «Далекосхідний український фронт», в якій він закликав «відпустити» східні області країни, розізлився і зрештою вирішив, що не можу промовчати.

У вівторок, 22 квітня, я виступав перед десятикласниками у рідній школі — рівненській НВК №12. Вперше. Після презентації вчителька географії, яка ініціювала зустріч, провела мене по кількох кабінетах і показала виставку плакатів, зроблених дев’ятикласниками, на яких вони представляли національні особливості жителів різних країн. Виглядало це так: уздовж довжелезної стіни коридору першого поверху висять плакати формату А2, кожен з яких починається словами чи «Я житель…», після яких йде назва країни, а нижче — інформація про звичаї й обряди, фотографії національного одягу, рецепти місцевих страв тощо. «Я житель ЕКВАДОРУ», «Я житель ІСПАНІЇ», «Я житель КАНАДИ», «Я житель КАТАРА», «Я житель УКРАЇНИ» і т.д. Невдовзі ми дійшли до плакату «Я житель РОСІЇ»… У всіх людей на фотографіях виколоті очі, нижня частина плакату порвана і обписана лайкою, справа вгорі — стисла і вичерпна характеристика президента Путіна. І це дев’ятий клас!

— Ми спочатку намагались стирати непристойності, — сказала вчителька, здираючи попсований плакат і викидаючи його в смітник. — Але вони почали писати ще більше.

Я тоді, пригадую, подумав, що це насправді сумно, що це початок справжнього антиросійського джихаду, який не обмежиться банальним бойкотом російських товарів, який розірве дві країни на десятки, якщо не сотні років, і що росіяни, на жаль, цього не розуміють, але в той же час усвідомив, що це правильно. Боротьба — в усіх сенсах, усіма можливим засобами, на кожному клаптику — єдиний правильний вихід.

Бо якщо ми здамося — гаразд, мабуть, не всім таке формулювання до вподоби, — якщо ми здамо Схід, значить, визнаємо, що росіяни мали рацію. Значить, жителям Східної України і українського Криму дійсно загрожували зграї міфічних головорізів-бандерівців, яких «доблесна» російська армія, ховаючись за спинами мирних жителів, і за активної підтримки місцевих кримінальних авторитетів змусила відступити. Значить, ми визнаємо законним, прийнятним і абсолютно нормальним вбивство українських патріотів на українській землі представниками російських спецслужб, що діють відкрито, не ховаючись. Значить, ми створимо прецедент, показавши варварам з Росії: приходьте і забирайте все, що забажаєте, без жодного пострілу.

Питання не в тому, відпускаємо чи не відпускаємо, Тарасе. Питання в тому, зупинимо орду чи ні.

Я не хочу і не збираюсь воювати за Донбас і Луганщину. Знаю, що нам з ними після подій, які почалися в Україні у листопаді 2013-го і тривають досі, буде напрочуд важко вжитися в одній країні. Вони постійно тягнутимуть на дно, лишатимуться незмінним баластом, що відсуває нас від Заходу, — не від Євросоюзу чи НАТО, ні, значно гірше — від західних цінностей. Скажу чесно, я сам не раз думав про те, що ми не там, де слід, риємо рів між Сходом і Заходом: може, замість державного кордону краще було б прокопати рів по межі Сумської, Полтавської, Дніпропетровської та Запорізької областей? Але водночас я розумію: якщо віддати Схід без боротьби, якщо не помститися винним у звірячому вбивстві горлівського депутата Володимира Рибака і 18-річного студента Юрія Поправка, якщо не покарати згідно із законом місцевих міліціонерів, які мовчки спостерігали за захопленням адмінбудівель, які пальцем не поворухнули, коли терористи брали в заручники місію ОБСЄ (бляха, такого навіть в арабській Сирії не було!!), то завтра Ігор Бєзлєр сидітиме в щойно сформованому штабі Западноукраінской Малорассійской Рєспублікі десь у Збаражі на Тернопільщині чи в містечку Дубно Рівненської області і, розмахуючи візиткою Яроша, хвалитиметься російським ЗМІ, що от, у нього тут, бачте, загін ополченців з різних регіонів, «є з Вінницької, Черкаської, Хмельницької областей, є навіть поляки, але переважно, звісно, хлопці з Криму і Донецька, прийшли рятувати український народ від хунти та бандерівців». А в цей час Обама чи Байден на черговій помпезній прес-конференції розказуватимуть, як гнівно й рішуче Сполучені Штати засуджують деструктивні, недружні дії Російської Федерації, і посилатимуть нам «в якості гарантій цілісності та недоторканності», зазначених у Будапештському меморандумі, старі військові радіостанції часів В'єтнамської війни.

Не треба боятися слова «війна». У світі є речі страшніші за неї.

Єдина характеристика, за якою Росію можна вважати великою державою, — це територія. Тільки розширенням цієї території росіяни намагаються збільшити власну «велич». Не книгами, не науковими працями, не літаками чи автомобілями, які купує весь світ, а, як у Середньовіччі, винятково агресією. 52% москвичів цілковито підтримують дії Путіна, приблизно стільки ж готові йти на війну з Україною або не заперечують, якщо на війну заберуть їхніх родичів; не підтримують політику президента лише 11% жителів російської столиці. Невже хтось вірить, що ці 52% вгамуються, заспокояться, якщо ми здамо їм наш Схід?.. Самі по собі ніколи. Вони зупиняться лише тоді, коли ми їх зупинимо.

Отож, я готовий — і я буду воювати — не за Донецьку чи Луганську області, де насправді людей, для яких Україна — не порожній звук, дуже мало, і навіть не проти ватаги звіроподібних сепаратистів, половина з яких — корінні росіяни. Я буду воювати, щоб захистити своє право на нормальне життя. Право спокійно ходити в кіно і не економити кожну копійку, бо завтра війна; право лежати ввечері під неяскравою настінною лампою і з насолодою читати книгу — якого-небудь Джефа Лонга, Кінга чи Уілбура Сміта, — не думаючи про те, скількох іще українців уб’ють агенти ГРУ цієї ночі; право їздити з презентаціями по країні, писати нові книжки, планувати великі мандрівки. Ви тільки помітили? Цього всього УЖЕ немає. Я буду воювати проти росіян і проти всіх, хто опиниться на їхньому боці, бо вони вже відібрали, зробили неможливим моє звичайне повсякденне життя.