Знаєте, я подивився таки відео, де колону наших полонених ведуть вулицею Донецька. Там є кому багатоголосо кричати "Фашисти!" і "Сало уронили!" і є кому йти на цей днрівський парад. Там реально натовпи людей. Радісних, у яких стає сили гучно волати й матюкатися.

Щоразу, коли я дивлюсь схожі матеріали, я згадую про моїх донецьких і околодонецьких друзів і знайомих. Костю Батозського, Василя Арбузова, сестер Малих, Світланку Романюк, інших. Усіх, кого я знаю звідти. І всі ці люди переважують і не дають мені кричати й писати "зітріть Донбас з землі". 

І допомагають вірити, що наступного року 24 серпня я побачу море жовтоблакиті по всьому сходу. 

До речі, минулого року 24 серпня ми їхали стопом на Дніпропетровськ з Києва. З восьмої ранку до восьмої вечора, через Полтаву, Карлівку, Красноград. 520 кілометрів проїхали. Забувся вже. хто нас віз. Пам"ятаю одного дядька з донбаської Дружківки на якомусь напівтракторі, він нас віз по розйобаному асфальту й постійно курив. Простий такий дядько, вкраїномовний, про жизнь. І чоловіка, який їхав зранку на Росію, але через кордон його не пустили, бо в паспорті не було вклеєної фотки в 45 років, і тепер він вертався назад в Запоріжжя. Прямо під будинок нас підвіз. 

Не знаю, до чого тут цей автостоп, але ще раз зі святом.