Днями російський телеканал «НТВ» показав новий пропагандистський фільм «13 друзів хунти». Головними мішенями виступили Андрій Макаревич, Дмитро Биков, Станіслав Бєлковський, Віктор Шендерович, Діана Арбеніна та інші.

Творці фільму, підставляючи думки «експертів», намагаються переконати глядача в тому, що за проукраїнськими і антикремлівськими поглядами згаданих персон стоять зовсім не високі моральні принципи, а цілком приземлені мотивації. Мовляв, прикриваються благородним прагненням до справедливості, а насправді служать своїй кишені і не більше того. «Ось воно що... Тепер усе ясно! А то корчать із себе великих борців за демократію...», - приблизно на таку глядацьку реакцію розрахований цей пропагандистський продукт.

Наприклад, якщо взяти Макаревича, який іде першим із «13», то його «зрадницька» позиція щодо Криму пояснюється тим, що нібито у лідера «Машины времени» на півострові є якісь виноградники, податки з яких він до останнього часу платив якимось «інспекторам», а тепер, мовляв, доведеться віддавати в державну казну...

Загалом, щось на кшталт «у всьому шукайте гроші». А якщо не гроші, то - геополітичні інтереси США.

Адже, з точки зору Кремля, це Вашингтон влаштував «Помаранчеву» революцію і останній Майдан; це в Білому домі вирішили, що п'ятим президентом України повинен бути Петро Порошенко; це Барак Обама особисто зателефонував на Банкову і розпорядився почати «каральну операцію» проти «прихильників федералізації»...

Російська влада не вірить в суб'єктність Києва, а що ще важливіше - українського народу. І тим більше їй складно приймати те, що така суб'єктність може проявлятися за покликом серця, а не за наказом або з якихось суто меркантильних міркувань. Мовляв, «ви серйозно вірите, що вони залишили свою роботу і поїхали в Київ на Майдан не за гроші?..». І суть у цьому випадку не стільки в ідеологічних, скільки в психологічних оцінках чужих мотивів.

На сьогодні є два сутнісних варіанти того, що може змусити Кремль згорнути проект «Новоросії». Перший: Білий дім дає зрозуміти Кремлю, що тепер вважає його рівним собі за світовим впливом, і це стимулює російську владу йти на значні поступки щодо України. Другий варіант: керівництво РФ під впливом певних обставин починає усвідомлювати, що його розуміння українських розкладів зовсім «не туди», і російська агресія демотивується сама по собі.

Перший варіант мало хорошого означає для Києва в стратегічному відношенні, не кажучи вже про те, що він максимально принижує українську суб'єктність. Другий варіант, в свою чергу, видається більш фантастичним.

Але для того, щоб все-таки спрацював другий, у російської влади повинен піднятися рівень політичної культури. Але швидше рівень кремлівської політкультури підвищиться в тому випадку, якщо будуть відповідні зрушення в масовій російській свідомості. А прискорити ці зрушення може позитивний український приклад.

Щоб наш приклад був позитивним, нам, перш за все, варто зачистити свій суспільно-інформаційний простір від усіляких медіа-воєн як у політичній сфері, так і в інших - економічній, культурній, релігійній тощо. Ці війни послаблюють нас набагато істотніше, ніж російська агресія.

Домашні скандали явно недоречні, коли у двері ломиться озвірілий сусід. До того ж у тих ситуаціях, коли своєю сімейною узгодженістю можна допомогти цьому самому сусідові одуматися.