Найголовніша теза російської пропаганди: в Україні шляхом державного перевороту («хунта») прийшли до влади ті політичні сили, які були переможені Радянським Союзом в результаті Великої Вітчизняної війни («фашисти»). Нагадаю, що повністю затверджена Сталіним назва війни звучить так: Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників. Згідно з радянською аксіоматикою, Велика Перемога радянського народу у тій війні була порятунком для всього світу та «принесла визволення народам Європи».

Тепер Кремль творчо розвиває цей радянський «символ віри». Увесь світ повинен бути вдячним за порятунок Росії, як спадкоємиці СРСР. Жертви в ім'я Великої Перемоги дають право Росії в особі її керівників бути судом останньої інстанції у питаннях оцінки загроз для миру і покаранні тих, хто таку загрозу створює.

У такий спосіб вибудовується пропагандистський смисловий ланцюжок: фашизм в Україні несе загрозу повторення війни і пов’язаних з нею злочинів проти людства і людяності. А значить боротьба з ним є надзвичайно важливою справою для самого українського народу, для Європи і «всього прогресивного людства». Вести цю боротьбу є правом і священним обов’язком Росії, бо СРСР вніс «вирішальний вклад» у перемогу над фашизмом.

Того, хто не погоджується з таким смисловим рядом, негайно звинувачують у намірі повторити всі злочини нацизму та переглянути результати Другої світової війни. «Переписування історії», написаної Сталіним, оголошується підготовкою до здійснення цих жахливих намірів. Щоправда, відносно результатів війни можуть бути деякі модифікації. Наприклад, зараз російська пропаганда не згадує про непорушність повоєнних кордонів. Але вона ніколи не забуває згадати про Нюрнберзький трибунал, навіть поширюючи відверто неправдиву інформацію про його рішення, як це відбувається при згадках про «українських націоналістів – посібників фашистів».

Мова і символьний ряд міфу про Велику Перемогу, цілеспрямовано та інтенсивно використовуються Росією в інформаційній війні проти України. Георгіївська стрічка – символ цієї війни, яка давно вирвалася за межі інформаційного простору, простелила шлях до анексії та агресії і стала їх символом.

Що означає вживання сталінсько-брежнєвсько-путніського словника в мові української політики? Поняття «Велика Вітчизняна війна» негайно активізує поняття «радянський народ» і означає заперечення власної історії України у Другій світовій війні, а значить і суб’єктності українського народу в історії. Якщо поняття «радянський народ» поглинає український і російський народи (а російська пропаганда на цьому наголошує!), то відразу стає справедливим твердження «русские и украинцы – один народ».

У часи СРСР це називалось «морально-політична єдність радянського народу». «Політична» є ключовим у словосполученні, яке дозволяє оголосити «моральним виродком» будь-кого, хто відкидає радянську політичну систему. З іншого боку така єдність не заперечує етнографічних особливостей, у дозованій формі вони навіть вітаються, українських пісень співали на бенкетах у Кремлі. Але коли Довженко спробував заговорити про «Україну у вогні», тобто виокремити українську історію війни з «радянської», на нього відразу впав гнів системи. Сталін задовго до «постмодерністів» знав, що історія – це політика.

Якщо народ один, тоді той, хто не визнає себе росіянином і в той чи інший спосіб захищає незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, піддає сумніву увесь міф про «Великую Победу советского народа». Весь конструкт з двох взаємопов’язаних міфів «России» і «Победы» став зброєю у війні проти України. Хто проти «Победы», той проти «России». Хто проти «России», той проти «Победы». Коло замикається.

Найперша ознака міфів – вони поза часом і простором. На відміну від живої історичної Росії, міфічна «Россия» вічна і незмінна у часи Московського царства, Російської імперії, СРСР чи РФ. Так само поза історичною є «Победа», вона не залежить від нашого нового знання та політичного досвіду. Міф (той, хто ним оперує) дозволяє нам думати про Україну (і Росію!) у Другій світовій війні виключно в категоріях т. Сталіна.

Насправді російська пропаганда переконує нас відмовитись від історичності розуму взагалі. Погодитись – означає відмовитись від великого спадку Просвітництва, від самої ідеї Європи. Саме це зараз відбувається у Росії, яка занурюється в інтелектуальне середньовіччя. Там одні посадовці бачать позитиви у кріпосному праві, а інші – ототожнюють Росію і її президента, повертаючись до доктрини про містичне «друге тіло» короля. Якщо ми хочемо вирватись з поля тяжіння «готичної свідомості», нам варто зважитись на демонтаж сталінських історичних міфів.

Тривалий час влада в Україні була обережною у пошуках способів такого демонтажу. Створювалися комісії для підготовки науково обґрунтованих висновків, оголошувалися заклики до примирення ветеранів, до «мораторію» на дискусії про Україну у Другій світовій війні на політичному рівні. Можливо, цей прагматичний підхід дав би результат, якби Росія не була нашим сусідом і ми не були об’єктом її постійних і цілеспрямованих інформаційних атак.

До найгірших наслідків, які ми бачимо на Донбасі, призводило приєднання до російської політики пам’яті «строго режима». Промовистий приклад – підписаний В.Януковичем Указ Президента №604/2012 «Про заходи у зв’язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». От як визначена його мета: «увічнення безсмертного подвигу народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, ушанування пам'яті полеглих у боротьбі за свободу Батьківщини, посилення соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни та продовження традиції шанобливого ставлення до ветеранів війни і пам'яті про Перемогу ».

Отже, держава хоче увічнити подвиг якогось народу, але уникає його називати. Бо якщо народ радянський – тоді дивно, що Президент України згадує про придуманий ЦК КПРС і спростований історією конструкт. Якщо український – тоді росіяни і українці не один народ, український народ має свою історію і це не сподобається панові Путіну.

Далі йдеться про вшанування пам'яті полеглих за свободу Батьківщини. Якої Батьківщини? Хочеться уточнити – мова йде про свободу України чи «Советской Родины», спільної для всіх народів СРСР. Для української влади природно і достойно говорити про свободу України. Але епічну і криваву боротьбу за свободу України навіть у 1941-1945 роках неможливо втиснути у Велику Вітчизняну війну радянського народу! Тим більше неможливо вирвати ці роки і боротьбу на радянсько-німецькому фронті з боротьби за свободу України у період Другої світової війни, починаючи з 1 вересня 1939 року, з загального контексту подій у Центральній і Східній Європі у 30-40 роки ХХ століття.

Наступна мета ніби шляхетна - посилення соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни. Але чому не ставиться завдання соціального захисту усіх громадян України, які боролися за її свободу у Другій світовій війні чи навіть у період 1941-1945 років? Причина одна – вони не були радянськими людьми, багато хто з них боровся за те, щоб не бути радянським громадянином, і тому сталінський конструкт «Победы» вважає їх ворогами і прирівнює до фашистів. Але чи може цей конструкт визначати мету державної політики Української держави?

А от виявляється що може! Бо далі написано: «продовження традиції шанобливого ставлення до ветеранів війни і пам'яті про Перемогу». Продовження традиції поділу ветеранів на «правильних» і «неправильних» з радянської точки зору, спроби розколоти суспільство за ставленням до сталінських ідеологем служить одній меті: заблокувати формування власної української історичної пам'яті про Другу світову війну як одного з ключових сюжетів української історії ХХ століття.

На жаль, Указ 604/2012 послаблює позиції України у протистоянні з Росією. Він відкриває простір для російської пропаганди, головною темою якої у наступні півроку буде експлуатація міфу «Победы» з метою розколоти українське суспільство. Щоб протистояти цьому замислу, потрібна ефективна і така, що орієнтується на європейський інтелектуальний простір культурна політика. Її кінцевою метою не може бути ніщо інше, крім національної єдності.

Формування такої політики – складне інтелектуальне завдання. Проте для його вирішення істориками, соціологами, політологами вже запропоновано багато продуктивних ідей. Не наводжу тут довгий список українських і іноземних дослідників лише через острах когось пропустити. У сукупності їх тексти пропонують суспільству мову для нової оповіді про історію України у Другій світовій війні, а значить для нового розуміння суспільством самого себе. Спробував цією мовою сформулювати мету державної політики із забезпечення єдності суспільства і формування цілісної української пам'яті про втрати, яких зазнала Україна у Другій світовій війні, про героїчну боротьбу за її свободу, за право українського народу на існування. Вважаю, що про політику пам’яті можна сказати так:

вшанування пам'яті жертв Українського народу у Другій світовій війні,

засудження людиноненависницьких практик масового знищення людей, вшанування жертв Голокосту,

вшанування воїнів, що героїчно захищали право Українського народу на існування, запобігли реалізації нацистських расових доктрин,

виявлення поваги і вдячності усім, хто боровся з агресією нацистської Німеччини і її союзників, протистояв злочинам проти людства і людяності, що коїлися на окупованих територіях,

засудження етнічних чисток і депортацій, що в період Другої світової війни мали місце на території України,

нагадування про вирішальну роль перемоги Антигітлерівської коаліції для формування сучасної Європи та про необхідність постійних зусиль усіх миролюбних демократичних країн для захисту миру і стабільності на континенті,

зміцнення партнерства держав і народів з метою попередження і протистояння агресії та анексії, усунення загроз для миру, що виникають через спроби переглянути існуючі кордони,

зміцнення єдності українського суспільства на основі історичної пам'яті про внесок Українського народу у перемогу над нацизмом, усунення загроз національній безпеці України внаслідок інформаційної агресії, звільнення від тоталітарних міфів, що перешкоджають переосмисленню історії Українського народу у Другій світовій війні,

примирення і порозуміння між народами Європи, інтеграція України у політичний та інтелектуальний простір Об'єднаної Європи.

Наголошую, що це лише проект. Його мета - почати предметну дискусію про визначення цілей і змісту державної політики України у відзначенні 70-ї річниці перемоги над нацизмом. Буду вдячний фахівцям – історикам, політологам, соціологам - за коментарі і пропозиції. Сподіваюся, що в ході спільної роботи нам вдасться створити переконливий документ, на який влада може опертися при прийнятті рішень.