Ну що ж, друзі, як багато хто з вас знає, зажадала від мене батьківщина (в особі військкомату) виконання священного обов'язку із захисту її від усіляких напастей. А оскільки, як ви теж добре знаєте, утриматися від коментарів я не можу майже ніколи, то я розпочинаю серію ексклюзивних репортажів зсередини мобілізації.

Отже, серія перша, вступна.

Повістка у мене була на неділю, 9.00. Виїхали з військкомату на шкільному автобусі десь після 11-ї. Усім давно було відомо, що їдемо в Полтаву, утім нас навіщось поперли спочатку на загальнокиївський збірний пункт на ДВРЗ. Там зоопарк ще той був - ще кілька подібних нам команд, тільки в сраку п'яні. Там потусили пару годин, пообідали чим бог послав, потім сіли в свій автобус і попхалися на станцію Петрівка жавантажуватися в "ешелон".

Ешелоном виявилися 5 плацкартрих вагонів, які мали кудись поїхати о 16.00. Насправді нас загнали у вагони лише близько 17-ї. І те тільки тому, що ми почали нести втрати ще до відправлення з Києва. Хтось упав з 2-ї полки і зламав собі шию - одна швидка не впоралася, довелося другу викликати. Хтось іще примудрився провалитися між вагоном і платформою. Ну і таке інше. Після того ми нарешті поїхали. Але недалеко. Потім поїхали в інший бік, але знову недалеко. І так кілька разів. Потім стали, але вже не біля платформи. Стояли години три, а то й більше. Туалет довелося вскривати по-ведмежацьки, бо вже було не смішно.

На запитання "коли ж нарешті поїдемо?" старший поїзда роздратовано відповідав: "Товариш підполковник знає не більше за вас. Але я сам в ах*ї!" Народ, звісно, почав бігати через колії хто за чим і, зрештою, хтось таки чи то відстав від поїзда, чи то ледве його наздогнав.

Коли всі вже почали втрачати надію зрушити з місця, ми таки поїхали і доїхали аж до... Києва Пасажирського. Це сталося десь о пів на 12-ту ночі. Нагадаю, у військкомат ми прибули на 9-ту ранку. Середній час дороги від Ірпеня до Вокзальної громадським транспортом становить близько години. Посправжньому ми виїхали лише о третій ночі, коли наш "ешелон" причепили до поїзда Львів - Харків. У Полтаву припхалися десь після 8-ї.

І тут знову почалося: кілька годин чекання, добре, хоч не на плацу під мрякою; потім чергова медкомісія, до речі, з 25 чоловік нашої, ірпінської, команди шістьох таки завернули - когось із тиском, когось із металевою пластиною в нозі, когось змусили переробляти флюорограму, бо у військкоматі просто картинку з нету пришпандьорили.

Все це тривало капець, як довоо, але обідом нас нагодували. А під вечір навіть форму видали, хоч ми вже й не чекали, - новенький вітчизняний "піксель" в комлекті літнього костюма, утепленої куртки з вітровкою, двох пар термобілизни, двох пар шкарпеток, в'язаної шапки (фігової) і польських рукавиць аж надто завеликого розміру. Дали навіть польський рюкзак, точніше, модернізований речмішок такий собі. Берці (наче канадські) обіцяли дати "на тижні".

В наряд призначили нашу команду, мабуть як єдину майже цілком тверезу wink emoticon Я здуру зголосився піти днювальним - я ж думав, це на тумбочці стояти, а довелося туалети мити. У казармі, до речі, майже свіжий ремонт, але сантехніка, м'яко кажучи, дуже запущена.

Сьогодні я на расслабоні - той, хто з наряда, може не ходити строєм і взагалі почуватися вільно. На жаль, заснути так і не вдалося.

Командир роти нам оголосив, що ми "у нього" тимчасово, доки нас не розподілять за спеціальностями. Тож, ще кілька днів доведеться нам "гоняти балду".

Народ, частково і так скажений, від цього ще більше казиться і лазить через паркан за бухлом. Це тут реальна проблема, зате порядні люди можуть зіграти на контрасті і заслужити право іноді просити у офіцерів чайник.

Загалом перші три дні в армії спонукають мене до висновку, що в нашій армії в кращий бік наразі змінилось небагато - хіба крій форми.