Напередодні вчительського свята прем’єр вийшов за межі класичного сюжету – у мене є дві новини: одна хороша, інша погана – з якої починати? Новин для освітян віднайшлося в Азарова дійсно дві, але обидві, з його слів – хороші.

Мовляв, завдяки «зусиллям партії та уряду» зарплата вчителя зросла впродовж останніх років на 1 тисячу 200 грн., а наприкінці 2013 року вона складатиме 3,5 тисяч.

Схоже, керівнику уряду не доповіли вчасно, що він уже обіцяв учителям ці самі три з половиною тисячі, але до кінця 2012 року – рік тому – у переддень їх професійного свята. Який шанс тоді, що він і наступного року не страждатиме на склероз?

Після того директори перепитували на зустрічах – яку саме країну і яких учителів мав Азаров на увазі?


Насправді, до обох новин «від уряду» варто поставитися критично.

З одного боку, зарплата вчителя дійсно зросла на згадану чиновником суму – але не впродовж двох останніх років і не завдяки «турботі» нинішнього Кабміну.

700 гривень – із цих 1200 – вчителі отримали в 2009 році завдяки ініціативам уряду Тимошенко, а решту приросту в 500 гривень – впродовж двох наступних років – але під тиском учительських страйків.

При цьому синхронно уряд Азарова не гребував обдиранням учителя – за рахунок наявності різниці між першим тарифним розрядом Єдиної тарифної сітки (ЄТС) і розміром мінімальної заробітної плати. Це дозволило «зекономити» близько 15 тисяч гривень на кожному вчителі – лише впродовж 2010 року!

Згідно з вимогами закону перший розряд не має бути меншим за мінімальну зарплату – але закон хронічно владою не виконується.

Ще в квітні 2011 року зареєструвала разом з покійним Полохало проект закону, який мав зрівняти перший тарифний розряд з мінімальною заробітною платою – прямою нормою, яка б передбачала відповідальність за її порушення. Але проект був з тріском провалений нинішньою більшістю з обґрунтуванням – «немає коштів»!

Я не стала цікавитися в бюрократів, чи є в бюджеті кошти на малину по 625 гривень за кілограм для високопосадовців.

Адже напередодні вчительського страйку Азаров побожився нарешті, що зрівняє перший розряд ЄТС і «мінімалку». Учителі йому  повірили – зарплата потім дійсно збільшувалася на кілька десятків гривень щокварталу.

Хоча вкрадене в 2010 році так ніхто і не повернув – до цього часу кожному вчителю не доплачують близько 300 гривень щомісяця лише за рахунок цієї різниці.


Неформально директори шкіл не чекають, що Азаров поспішатиме з виконанням обіцянок. Мовляв, хто заважав уряду поставитися до вчителя по-людськи з початку року? Або з квітні минулого року, коли вчителі були змушені страйкувати – бо їм місяцями не сплачували зарплату.

На їх думку, вчителя знову перетворюють на об’єкт маніпуляцій, розрахованих на чергове «покращення» від партії влади – і насамперед, в очах тих, хто традиційно до вчителя ставиться шанобливо.

Самим же вчителям не з прем’єрських слів відомо про те, як уряд дотримується взятих на себе зобов’язань – у тому числі, у сфері зарплат і підвищення «престижності» освітянського фаху.

З одного боку, він їх або хронічно саботує, або виконує після сотого нагадування страйкарів чи опозиційних депутатів. З іншого – доки вчитель отримає обіцяну подачку, вона множиться «на нуль» депресивною економікою. Принаймні впродовж останніх  двох років вартість електроенергії зросла на 37% (!) – а квартплата лише за перше півріччя цього року збільшилася на 12% (!). Не кажучи про вартість проїзду, продуктів харчування тощо.

Нарешті, не з чужих слів учитель знає про закриття шкіл, затримки з виплатами зарплати, примус до участі в мітингах партій влади і вступ до ПР і «добровільне» обслуговування потреб Євро-2012.


Звісно в освітньому бюджеті немає грошей. І не буде – доки влада не змінить ставлення до його ролі в державотворенні.

Чи не найбільша біда школи полягає в тому, що її фінансують «на око». Не від потреб освіти – а скільки залишиться від більш «стратегічних» відомств або скільки перепаде перед виборами.

Це незаконно. Принаймні статтею 61 закону «Про освіту» гарантоване забезпечення асигнувань на освіту в обсязі, не меншому 10% національного доходу – у бюджеті-2012 наразі близько 6,5% – і в проекті бюджету 2013 року закладено не більше. Так  само не виконується і стаття 57 цього ж закону, яка гарантує вчителеві зарплату не меншу, ніж середня по промисловості.

Іншими словами, освіта хронічно недофінансується – попри вимоги чинного законодавства. Схоже, влада настільки стурбовано подібним беззаконням, що вирішила й відсоток підправити – в одному з проектів (автор Самойлик, № 8622), який завдяки фальсифікованому Луцьким засіданню освітнього комітету отримав путівку до сесійної зали, мінімальний відсоток фінансування освітніх потреб пропонують зменшити з 10% – до 8,5%!

Який вихід?

Прогрес можливий лише в разі відставки уряду і кардинальних змін в алгоритмі фінансування галузі. Не згори донизу в «ручному режимі» відповідно до залишкового принципу – а за принципом «гроші ходять за дитиною».

У ньому, насправді, немає нічого нового. Він використовується в більшості європейських держав. І декларується в нас, але на папері. йому бракує жорсткої прив’язки фінансування шкіл до кількості учнів і нормативно встановлених параметрів вартості навчання школяра, що індексуються щорічно.

Не меншу роль відіграє надання вчителю особливого статусу –  окремим законом,  який передбачатиме збільшення заробітної плати та розширення необхідних соціальних гарантій, а також рівень пенсійного забезпечення, що становитиме 80% максимуму заробітної плати.

Лише в такому разі учитель почуватиметься захищеним і незалежним – і від урядової кон’юнктури, і від милості чиновників, і від їх політичних уподобань.   

 

Леся ОРОБЕЦЬ