Що ж, можемо обережно привітати американську дипломатію із домовленостями щодо Ірану. Президент Барак Обама продемонстрував, що він дійсно вміє добиватись мети, яку перед собою поставив і яка є для нього пріоритетною.

Іранські домовленості – це хороший привід ще раз розставити крапки над «і» в розумінні того, чому президент Обама не поводить себе настільки рішуче в питанні України, як у питанні Ірану. Для цього достатньо визнати те, в чому зізнався сам президент США в своєму інтерв'ю в The Atlantic. А саме: його зовнішньополітична спадщина як президента буде вимірюватися тим, як імплементуватимуться домовленості з Іраном. А не тим, наприклад, як вирішиться конфлікт навколо України. А президентська спадщина у Штатах (legacy) – річ дуже серйозна.

Добре це чи погано, що іранці опинились в епіцентрі зовнішньополітичних завдань нинішнього президента США, а ми, українці, не опинились?

Питання неоднозначне. По-перше, іранські домовленості ще раз підтвердили: щоби бути в пріоритетах США потрібно або нести реальну загрозу національній безпеці цієї країни, або нести реальну додану вартість національній безпеці США. І бути не в пріоритеті США – це не обов'язково і не завжди позитив. Як колись влучно на одному з наших заходів зауважила Ен Еплбаум, Швейцарія теж не в пріоритетах політики США, але від цього вона не дуже страждає.

По-друге, Україна в короткостроковій перспективі може постраждати внаслідок процесів, які відбуваються навколо Ірану, бо Білий дім матиме інший фокус і намагатиметься не доводити до сказу Росію, але в середньостроковій та довгостроковій – можемо виграти за рахунок нижчих цін на енергоресурси і більш готової до діалогу Росії. Росія може тішитися сьогодні, що з нею рахуються і її хвалять за конструктивну позицію, але насправді може виявитись так, що іранська угода стане ще однією витонченою санкцією, яку вона сама посприяла проти себе запровадити.

Наразі відкритим залишається інше питання: після того, як досягли іранську угоду, Обама матиме більше простору для маневру у питанні України, бо вже не потребуватиме настільки Росії, як потребував до досягнення домовленості з Іраном? Чи він так само буде враховувати Росію до того часу, поки угода не стане твердо на ноги в плані імплементації?

І ще одне: іранські домовленості відбулися тому, що ключові політичні лідери з обох боків дуже хотіли цієї угоди, були готові до компромісу і  до того, що ця угода базується на перевірці, а не на довірі. Це було навіть не питання політичної волі, це було питання політичної одержимості. У Вашингтоні чітко розуміють, що в конфлікті навколо України не всі готові до компромісів і справжніх угод, які базуються на перевірці. І це лише одне із пояснень того, чому Обамі значно легше перекинути українське досьє, як гарячу картоплю, наступному президентові. І потрібно дивитися на такі речі із розплющеними очима.