Доволі дивні події відбуваються у нашій країні. Безліч одіозних персон, які відверто вороже ставляться до демократії і заграють із Росією, почуваються цілком впевнено і комфортно. Навіть у час війни. Навіть на фоні усіх цих незмінних повідомлень з фронту про загибель наших вояків.

Це феноменальне явище не вписується в жодні світові норми. У цивілізованих країнах таких персон ізолювали, ув'язнювали і навіть страчували. У Франції страчували жінок за те, що спали з німцями. Спали! Не виголошували жодних пронімецьких прокламацій і не закликали до МИРУ. Лише спали.

У нас за колабораціонізм можна отримати ордени і медалі. У нас держава за колабораціонізм може влаштувати для поважного ювіляра творчий вечір у палаці "Україна". Та ще й тримати його на посаді, від якої залежить вибір щорічного лауреата Шевченківської премії. Цей піїт, за яким нема жодної не те що наукової монографії, а бодай наукової статті, досі залишається дійсним членом Національної академії наук України. Колаборант ще й почесний громадянин міста Києва. Себто кияни повинні пишатися таким землячком?

Упізнали про кого мова? Авжеж, про Бориса Олійника. Це йому влаштували "празднічєк" на його 80-ліття за наші кошти. Не Романові Іваничуку, не Валерію Шевчукові й навіть не Ліні Костенко.

Влаштували свято людині, яку глибоко поважає Росія і весь її трудящий істеблішмент. "Литературная газета" називає нашого "академіка" "выдающим мастером слова". На жаль, ворожого для нас. Майстром слова, якого Україна давно вже не читає.

Даючи інтерв'ю "ЛГ", Олійник із ностальгією згадує "славное времья", коли за його словами українська література просто таки розквітала. Журналіст натомість цікавиться, "почему последние годы литературный процесс на Украине едва тлеет, талантливых литераторов по пальцам пересчитать?"

І отримує саме ту відповідь, яку й приємно почути будь-якому московському патріотові. Виявляється, що все взаємопов'язане, і по війні Україна "занимала почётное 20-е место в мировом рейтинге самых развитых стран мира".

Як же я цього не помітив? Чи я не жив у ту добу? Чи не вистоював у чергах з бабусею за хлібом і борошном? Чи не бачив, як тяжко гарували селяни, заробляючи по дві копійки на трудодень? А танки, які прямували на Чехословаччину, – це теж свідчення небувало добробуту?

Далі наш Боря ледь не цитатами з Брежнєва змальовує ідеальне життя за СССР. Усе тоді було прекрасне, світле і жили люди щасливо з вірою у майбуття.

А мені чомусь згадуються насуплені, непривітні, мовчазні обличчя, настороженість у поглядах і синдром щура. Щурі, як відомо, полюбляють триматися стін. От і совєтські граждани трималися стін. Дві речі вони робили обличчям до стіни: цюняли і жвакуляли. То було дивовижне видовище. Ніхто собі не дозволяв, як ото тепер, наминати пиріжок за чотири копійки (сьогодні це переважно готдоґ), прогулюючись. Ніхто. Тільки обличчям до стіни. І при цьому не зиркаючи на боки, де стояли такі самі.

А якось, коли я, весело метляючи такого пиріжка, почимчикував собі вулицею, то почув від першої зустрічної совєтки "стидоба!". Так, мовби я гуляв без штанів.

Зате тепер для Олійника, коли люди вільно жують усе, що заманеться, і настали важкі часи. Особливо "удручают" писателя "спроби" переписати історію: "Чего стоит одно стремление заменить названия украинских городов, улиц и площадей! Убрать из повседневного обихода напоминания гражданам Украины о славном прошлом страны, о подлинных героях. А взамен подсунуть имена весьма сомнительных и жестоких деятелей".

А от, мовляв, сам Олійник "не выходил из компартии" і зостався їй вірним. Але навіщо ж так прибріхувати? Олійника з компартії виключили за підтримку Помаранчевої революції, а Ющенко зробив його "Героєм України".

Щодо російсько-української війни, то Олійник, звісно ж, її не бачить. Тому щиро закликає українську владу "немедленно прекратить всякие военные действия. Развести войска, запрятать поглубже гонор и амбиции. И договариваться, договариваться и договариваться".

Дивно, чому він не переконував Путіна домовлятися з Чечнею або Грузією?

Наостанок писатель потряс читачів своєю ерудицією, заявивши "А что касается творчества – в Древнем Риме родилась такая поговорка: "Когда говорят пушки, музы молчат". Дивно, що газетярі не зауважили виразного анахронізму, адже гармат у Давньому Римі не було. Хоча сама приказка і справді походить від латинської, де замість "гармат" була "зброя", але "гармати" уже народилися не в Римі.

Якось у 1978 році, плентаючись Києвом із поетом Іваном Іовим, ми побачили неподалік Спілки письменників п'яненьку зграю. Був там серед інших літераторів і Борис Олійник. Помітивши нас, він заволав на всеньку вулицю: "Аху.мітє мєня, братія моя!" і поліз цілуватися.
Ми з ним знайомим не були, зате він добре знав Івана і потягнув нас у ресторан "Еней", який був у підвалі Спілки. Там ми засіли за столами. Поет поклав мені свою важку руку на плече і сказав:

– Називай мене Боря.

Ні, я тоді не посмів називати його Борею. Скажу тепер:

– Боря! Ти такий ідейний і щирий комуніст, як я вірний ленінець. Ти продавався усім режимам і з вдячністю приймав щедрі подачки, не забуваючи ні про себе, ні про добробут своєї сім'ї. За совєтів ти, не думаючи про народ, користав з закритих партійних крамниць. На обіди ходив до Верховної Ради, ще не будучи депутатом. Ти жирував тоді, коли твій народ закипав від безсилля і розпачу у вічних чергах. Ти чайок пив з коньячком, а не як Ілліч "у прикуску". І коли ти писав: "У поета гроші завелись... У поета гроші? Та облиште!" – ти брехав, бо завжди мав гроші і мав змогу їздити за кордон. Тому спи спокійно, Боря, у нашій непам'яті.