Із безлічі аналізів нинішньої кризової ситуації можна взнати багато – і про інтриги між президентом, парламентом та уядом, і мотивації тих чи інших політичних партій, і ангажемент окремих депутатів. От тільки лишається незрозумілим – а чого власне прагне українська громада? Які мотиви української громади в процесі нинішньої політичної кризи?

Раціональні мотиви української громади

Фундаментальний і смисловий недолік експертних аналізів – відсутність знання і небажання формулювати логіку дій української громади. Тобто фундаментальна проблема більшості експертів – елітарна позиція або, що ще гірше, заангажована якоюсь політичною силою позиція.

Подивімося для прикладу один із непоганих аналізів ситуації останнього часу – позицію Олесі Яхно "Звільнити не можна відставити": "Разные мотивации и отсутствие внятной управленческой системы не позволяют выстроить эффективное сотрудничество между разными ветвями власти и единство на уровне целей – у каждого свои победы и поражения. В итоге, парламент сам по себе, и живет в логике политических рейтингов партий. Правительство – тоже само себе, и живет в логике обязательств перед МВФ. Граждане – тоже сами по себе, при этом сложное социально-экономическое положение усугубляется феерическим популизмом отдельных политиков/партий, поскольку еще больше уводит от понимания реальной ситуации." Говорилося це щодо "першого формату владної конфігурації", але навіть у "другому форматі" (нинішньому) ця логіка лишилась приблизно такою ж.

Як видно, тут саме в переході до логіки громадян стається збій. Тобто Олеся логіку парламента розуміє й означує, логіку уряду розуміє й означує, а як доходить справа до логіки громадян, то стається збій, затик, провал і так далі.

Це відбувається зовсім не тому, що аналітик не здатна сформулювати цю логіку. Це відбувається тому, що вона не бажає її формулювати, тобто її мислення туди не спрямовується, бо воно мотивовано чимось іншим.

Такими аналізами політичних експертів та багатьох політиків сьогодні переповнений публічний простір. Аналіз відбувається в схемі парламент – уряд – президент – олігархи. Проблема таких аналізів саме і полягає в тому, що з них незрозуміло – а власне що вигідно українській громаді як єдиному повновладному представникові України.

Тобто рефлексія політичних експертів та багатьох політиків спрямована на що завгодно, крім власної позиції (джерело її походження, ангажемент, спрямування, логіка формулювання вигоди) й окрім відмінної від власної позиції громади.

Загальнонаціональна політична криза це саме той випадок, коли важливою є не рефлексія щодо ситуації як така, а рефлексія, яка виходить на найвищий рівень – суб'єктності України в світі і протягом тривалого часу на майбутнє.

Раз позицію власне української громади більшість політиків та експертів формулювати не бажають, то солідарні зміни відбутися не можуть. Оце і є причина довготривалості нинішньої політичної кризи.

У чому логіка сподівань і перспективних дій української громади щодо президента, парламенту й уряду в нинішній ситуації? В чому власне позиція української громади?

Ця позиція така:

1. Під час революційного процесу, коли люстрації опирається значна частина правлячого класу, перевибори парламенту і президента в Україні можуть проводитися щодва роки. Затрати на перевибори – економічні чи політичні – набагато менші, ніж вигоди для української громади. Можливі міжнародні ризики (репутація щодо МВФ, США, ЄС) та військово-геополітичні (загострення війни) можуть бути мінімізовані державою разом з громадою або державою під тиском громади. Отже затрати на вибори чи військово-політичні ризики це контраргумент проти перевиборів елітарного змісту, всередині якого є здебільшого лукавство і небажання позбуватися влади.

2. Парламентські перевибори потрібні українській громаді, бо нинішня структура парламенту принципово не має громадської довіри. Переформатування уряду та переформування коаліції довіру громади до уряду та до парламенту не відновлюють. У результаті парламентських перевиборів буде приблизно таке: мінус "Народний фронт", можливо, мінус "Радикальна партія Ляшка", зменшення розміру "Блоку Петра Порошенка", збільшення розміру "Батьківщини", збільшення розміру Опоблоку, "Самопоміч" приблизно зберігається в тому ж розмірі, плюс політсила Саакашвілі, плюс, можливо, "Свобода", плюс, можливо, ще якісь нові сили. Така структура парламенту набагато краща, ніж нинішня, бо поверне довіру громадян.

3. Президентські перевибори потрібні українській громаді, бо нинішній президент: 1) не досяг успіху в справі деокупації Донбасу та Криму; 2) уклав олігархічний консенсус, яким і керується у внутрішній політиці; 3) утримався від створення центру стратегічних рішень всередині країни і дозволив міжнародним структурам диктувати Україні геополітичну стратегію.

Ще раз підкреслюю. Перевибори парламенту потрібні не тому, що ми маємо покарати БПП і НФ, залишити "Самопоміч", збільшити вплив "Батьківщини", збільшити вплив Опоблоку, запустити в Раду політсилу Саакашвілі, можливо, "Свободу" і ще якісь сили. Так говорити, це означає продовжувати перебувати в логіці елітаризму чи в логіці політичного ангажементу. Перевибори парламенту потрібні, оскільки вони на користь українській громаді – продовжують люстрацію, вносять свій вклад у боротьбу із корупцією, перезапускають та інтенсифікують реформи, дають поштовх до реформи управлінської структури держави, але найголовніше – вони відновлюють довіру громадян до влади і розблоковують конституційний процес у парламенті, який у змістовному плані перетягнув на себе президент і блокував своїм антигромадським підходом. Ці перевибори створюють шанс розробити і прийняти інноваційну й ефективну для України Конституцію.

Перевибори президента повинні статися не тому, щоб помститися нинішньому президентові чи навіть просто зруйнувати олігархічний консенсус. Президент зробив те, що він умів робити, але так і лишився бізнесменом-політиком, не змігши стати державним діячем. Перевибори президента потрібні тому, що потребуємо державника, а не торгаша, який з усіма вміє домовлятися – і з своїми, й із чужими. Бо є час коли домовляються, а є час, коли інтереси своєї країни просувають власною стратегічною дією, зокрема й силовим способом реалізації сильної стратегії.

Звичайно, існує чисто управлінська мета – реформа структури управління самого уряду – якої не досягнути засобами перевиборів. Але на новий уряд сподівання щодо такої реформи набагато більше, ніж на нинішній Уряд, який цього не зробив і в принципі не здатен зробити.

У такій логіці стає зрозумілою ідея Конституційної асамблеї як останнього шансу для України. Конституційна асамблея це процес, який просувається та інтелектуально розробляється на той випадок, якщо правлячий клас буде нездатний запропонувати інноваційну Конституцію з дійсним самоврядуванням (в елітарній логіці – децентралізацією), з подоланням двоїстості виконавчої влади в країні, з дійсною судовою реформою – в напрямку руху країни до розподіленого громадянства в світі всевладдя корпорацій та посилення ролі самодостатніх громад.

Особливо успішною була Конституанта в американських колоніях Британії (майбутньому США), тобто Перший та Другий Континентальні конгреси (через ізоляціонізм вплив Конституції США прийшовся на ХХ століття). Конституанта була успішною в ході Великої французької революції навіть на тлі революційного терору, бо вона суттєво вплинула на світ та Європу в XIX столітті. Конституанта була неуспішною в ході Жовтневої революції в Російській імперії на тлі більшовицького та білогвардійського терору. Тобто приклад щодо Конституанти потрібно брати з США, меншою мірою – зі Франції, і зовсім не потрібно брати приклад в цьому плані з імперської Росії.

Конституційна асамблея все ближче і ближче, поки правлячий клас неспроможний стати на позицію всієї української громади.

Трансцендентні мотиви української громади

У принципі, на формулюванні раціональних мотивів дій української громади в нинішній кризовій ситуації можна було би завершити. Але позиція авторитетного філософа Мирослава Поповича змусила мене додати цю частину для формулювання ще і нераціональних і значною мірою трансцендентних мотивів української громади.

Перша теза пана Мирослава – уявлення про баланс, який був порушений у результаті невдалої спроби голосування в парламенті за відставку уряду.

Я сам використовував уявлення про баланс при описі причин виникнення революційної ситуації. Але тут важливо розуміти – коли баланс корисний для суспільства і коли шкідливий.

Знову ж таки потрібно для цього ставати на позицію всієї української громади. Баланс в суспільстві корисний, коли він охоплює більшість сфер життя і служить на користь всьому суспільству, а не тільки його правлячому класу.

Олігархічний консенсус, який встановився в українському суспільстві вже після революції, – це теж баланс. От тільки олігархічний баланс не на користь всьому суспільству – він продовжує корумпувати країну, він породжує саботаж реформ, він змушує країну коритися зовнішньому управлінню в ситуації війни (бо самі нічого стратегічного робити не можемо). І найголовніше – олігархічний баланс знищує довіру до правлячого класу і робить неможливим солідаризм як основу довготривалого осмисленого і перспективного розвитку країни.

Революція в кінцевому результаті веде до відновлення порушеного напередодні революції балансу, але в інших умовах, за іншої соціальної структури, з іншими правилами життя. Тобто цей баланс після революції має бути відновлено на рівні всього українського суспільства. Цей баланс має визнати як позитивний українська громада в цілому, а не лише правлячий клас.

Нинішній баланс олігархічного консенсусу не міг і не буде довго існувати. Бо меркантильні політики та олігархи є безперспективними і соціально пасивними, а українська громада є носієм перспективи і в соціальному плані активна. Тому українська громада може, вже будує і буде намагатися будувати баланс в суспільстві на власних умовах.

Водночас найбільш контраверсійною тезою пана Мирослава у згаданій статті є теза про те, що "проводити вибори і одночасно війну – божевілля".

І тут як філософ філософу я буду відповідати панові Мирославу філософськи.

Подібно до того, як для окремого людського індивіда основними мотивами життя є ерос і танатос, для колективної спільноти (народу) основними мотивами є не тільки раціональні мотиви короткострокової і довгострокової вигоди, але і тімос – тобто здатність поставити своє життя в готовності померти за деякі трансцендентні цінності (деякі дослідники називали їх ілюзорними).

Історико-цивілізаційний досвід людства показує, що відмова від трансцендентних цінностей і від ситуацій вибору між життям і смертю в ситуації їх дотримання робить суспільство кволим, аморальним і зрештою призводить до деградації.

Саме тому ризик на межі між життям та смертю, який інстинктивно час від часу приймає на себе суспільство, є важливим для його цивілізаційного розвитку.

Євромайдан – це раціональний потяг української громади. Революція гідності – це трансцендентний потяг української громади. Не просто за вхід в Європейський Союз, а за вхід в Європейський союз ГІДНИМИ вмирали люди на Майдані. От чому я люблю Революцію гідності і не дуже люблю Євромайдан.

Так от. Ви, пане Мирославе, говорите, що проводити одночасно вибори та війну – божевілля? Тобто щось таке божевільне, де українська громада може проявити гідність, відновлюючи громадський контроль над цінностями правлячого класу і водночас не даючи ворогу спіймати нас у слабкий момент (слабкий саме для правлячого класу момент)?

Ви говорите так, ніби першу хвилю війни Росії проти України зупинив правлячий клас, а не українська громада, яка клала свої життя, поки правлячий клас оговтувався і не дуже поспішаючи відновлював армію. А отже сподіватися зараз у ситуації кризи потрібно на українську громаду, а не правлячий клас – послуговуватися солідаризмом, а не елітаризмом.

Революція гідності продовжується, допоки ми час від часу ставимо питання про гідність на межі між життям та смертю. Олігархічний консенсус це негідний баланс. Відновлення гідного балансу пов'язано з ризиком – так завжди, нічого хорошого в житті не буває без плати.

Що робить більшість правлячого класу зараз? Вони намагаються забруднити нас корупцією, саботувати реформи, щоб ми втратили віру, що в нашій країні можливі зміни на краще, і зрештою все робить для того, аби принести негідний мир ціною втрати територій.

Правлячий клас своїми діями ніби говорить українській громаді: "Ви були гімном і лишилися гімном, бо гідними ви ніколи не будете".

Зрозумійте – в той момент, коли ми повірили в те, що свою територію можна не відвоювати, а виторгувати назад, ми почали втрачати гідність, яку вибороли на Майдані. В той момент, коли ми злякаємося виборів під час війни, ми продовжимо втрачати гідність.

Проводити вибори під час війни не менш ризиковано, ніж вмирати на Майдані під кулями та БТР-ами посіпак кривавого президента. Ризик виборів під час війни це гідний ризик. Це той самий ризик, який ми вибрали тоді на Майдані.

І що нам сьогодні заважає зробити гідний вчинок? Хіба лишень дуже раціональна філософія про те, що це божевілля.

Тому напередодні річниці перемоги першого етапу революції гідності дуже гідним вчинком було би закласти умови руйнування олігархічного балансу і в ситуації війни піти на перевибори – парламенту і президента.

Олігархічний консенсус за умов саботажу реформ і виторгуваного миру не дасть нам гідності.

Лише те, що здається божевільним, зробить нас гідними.