Не тільки українська медіаспільнота ще довго буде осмислювати наслідки публікації "Миротворцем" інформації щодо акредитації і співпраці журналістів із проросійською окупаційною адміністрацією Донецька.

Оприлюднення цих списків, всіх цих журналіських лестощів і сюсюкання з терористами – то не суто українська проблема. Це виклик для всієї світової журналістики і парадигми про важливість перебування в зоні конфлікту за будь-яку ціну. Раптом зримим стало, що ціна такої присутності – то фактично сприяння бойовикам через публікацію лояльних до них матеріалів.

Враховуючи, що сучасний тероризм давно вже перетворився на медіаявище, яке живе та квітне тільки під прицілами телекамер і нидіє, коли ці телекамери відвертаються, то чи не є присутність в зоні контролю терористичних організацій звичайною рекламою тероризму? 

Можна дорікати українським журналістам, що вони виявилися не на висоті, коли перед ними постав вибір – присутність на окупованих територіях чи патріотизм. Але насправді не все так вульгарно. Велика частина українських журналістів всього лише в полоні медіаетики, притаманної західним демократіям. І в рамках цієї етики не завжди очевидна відповідь на питання, де межа компромісу.

Коли були опубліковані тільки списки, то для багатьох здавалося очевидним, що вони знають цю відповідь. Але ось раптом фактична база стала ширшою, до списків додалися подробиці процесу, стали зрозумілі дійсні умови, на яких журналісти допускаються до роботи на окупованих територіях Донбасу. І що ж ми бачимо – вже ніхто навіть не згадує про загрози від публікації персональних данних. Всі раптом оніміли? Раптом виявилося, що це таки суспільно важлива інформація – знати хто і як працює на захоплених РФ територіях. Бо маємо "зізнання" самої окупаційної адміністрації, наскільки ретельно вона перевіряє журналістів і їхнє походження. Вже з початку 2015 року на контрольовану РФ територію міг потрапити або повністю лояльний до Кремля та бойовиків журналіст, або журналіст, який до цієї поїздки ніде не писав і не знімав на теми російсько-української війни.

Я далека від ідеалістичної думки, що раптом всі світові ЗМІ усвідомлять, що неможливо в сучасних умовах бути поряд із терористами і не співпрацювати з ними. Але сподіваюся, що саме публікації "Миротворця" зможуть зрушити дискусії щодо присутності ЗМІ в зонах конфлікту не тільки в українській медіаспільноті, але й в світовій. Врешті, що важливіше – цінності чи присутність? Картинка, що продається, чи картинка, що робить світ кращим?