Думаю, є якась особлива хвороба: ненависть до своїх жертв. Вона може бути суто людською, може бути політичною. У політиці взагалі багато простих емоцій – інколи цілі країни спілкуються так, як спілкуються індивіди.

Ненависть до своїх жертв, до тих, кому ти зробив погано, і замість того, щоб вибачитися, допомогти піднятися та перев'язати рану, ти хочеш зробити ще гірше, утопити в ненависті, – чи заплющити очі, утопити в байдужості. Бо це нестерпно: бачити, як хтось страждає через тебе, краще цього "хтось" тупо знищити, щоб не страждав і не нагадував. Бо це нестерпно: розуміти, що ти злочинець, краще вигадати якусь причину, чому тоді потрібне було твоє зло, чому ти тоді був не банальним сцикуном, а просто хорошим хлопцем, який рятував – кого? – звісно, себе.

Ненависть до своїх жертв, це в чомусь і ненависть до самого себе, до монстра всередині, якому боїшся подивитися в очі.

Геополітика елементарних емоційних часток.