Політична криза в Македонії нагадала мені про одну власну пригоду, яку соромно розповідати, але яка може досить багато чого прояснити і про цю країну, і про Балкани загалом, та й про автора цих рядків, зрештою, теж. Трапилася вона влітку два роки тому, коли я автомобілем прямував у македонське містечко Крушево, де розташована хата-музей найбільшої поп-зірки країни – Тоше Проескі.

Для чого мені було у хату попсового співака, запитаєте ви? Та я й сам не знаю, чесно кажучи. Хоча здогадуюся: Тоше Проескі був не просто співаком, не просто зіркою; він став богом масової музики – в Македонії, але й у всіх інших постюгославських країнах. Він символізував неймовірний успіх, був секс-символом покоління і трагічно помер у 26 років, розбившись а автомобілетрощі. До речі, й співав непогано, як на попсового співака – при нагоді поґуґліть і послухайте.

Отож, я їхав у його хату-музей, щоб подивитися не так на музей, як на людей, які туди приходять. На їхню кількість, на всі ці квіти й свічки, на щирі сльози. У таких місцях можна дуже багато дізнатися про менталітет народу. Адже в книжках про таке не пишуть. Про людей, які в малесенькій країні також мріють про шалений успіх, захмарні гонорари, дорогі швидкісні автівки, поїздки в кабріолетах над морем, славу й справді всенародну любов. Тоше Проескі жив життя за всіх інших македонців, що потерпали в злиднях, не мали перспектив і світлого майбутнього. Своїм чистим голосом співав зрозумілі для кожної душі слова, своїми гарнющими очима зазирав у кожну долю,в усі закапелки життя. Так само колись у Бухаресті я поїхав на могилу диктатора Чаушеску – не з цікавості до його постаті, а щоб подивитися на кількість людей, які досі боготворять цього вбивцю, носять йому квіти й запалюють свічки. Такий собі соціологічний зріз суспільства. Але досить про це – отож, їхав я собі провінційною македонською дорогою, якості якої, до речі, позаздрить кожне українське шосе.

Читайте також: Atlantic Council: Чого України може повчитися в балканських країн

Пейзаж навколо був одноманітним і нудним, випалена балканським сонцем зелень припорошено жовтіла обабіч, подекуди між дерев виринали хатки й поодинокі сільські магазинчики; людей не було. Зрозуміти, село це чи поле, також було неможливо. Нічого дивного, що за котримсь із поворотів переді мною заметляла поліційна паличка. Я глянув на спідометр і все зрозумів. Радісний поліціянт не йшов, а в радісному підстрибі підбігав до мене. Попросив документи, проглянув їх, а потім скрушно захитав головою. Мовляв, перевищив я швидкість, штрафи високі, і йому навіть жаль мене. Я тим часом пробував щось розказати про те, що знак "населений пункт" я просто не побачив, задумався, от і їхав трохи швидше, ніж сам хотів. Словом, знайома розмова, коли ти пробуєш відмазатися, а тебе м'яко схиляють до хабаря.

– Ви справді хочете отримати від мене хабар? – зробив я великі очі й зімітував здивовану інтонацію.

– Ні, не приведи Господи! Просто ви перевищили швидкість, радар усе зафіксував, тож доведеться сплатити штраф. А вони в нас великі! – лякав мене поліціянт.

– Хлопці, я ж з України, приїхав дивитися Македонію, а ви зі мною так!

– Та хоч із Словаччини б ти був, для радара різниці немає...

– Розумієте, хлопці, – взяв я низький тембр, від якого на презентаціях навіть сторінки в залі припиняють шурхотіти. – Мій батько був у Македонії під час громадянської війни 2001 року. У складі української місії, яка тоді врятувала вашу країну. Коли Україна дала вам військові гелікоптери і ви змогли придушити албанське повстання. Мій батько був інженером і стежив за станом гелікоптерів. Так от, він мені розказав, що це прекрасна країна й чудовий народ. А взимку він помер, і в пам'ять про нього я вирішив приїхати тепер у Македонію. А ви з мене хочете здерти 50 євро...

Читайте також: Ніби й далека, але неймовірно близька Словенія

Поліціянт зблід, потім почервонів, просунув мені документи назад через вікно, нахилився й сказав: "Брате, чого ж ти зразу не сказав. Ми дуже любимо українців. Дуже! Чесно! Їдь собі здоровий, і якщо хтось буде тебе чіпати, скажи їм, що я, Нікола такий-то, їм яйця повідриваю!". Я подякував, потис руку цього мого нового друга, завів машину й поїхав далі.

Ясна річ, про батька я збрехав. Просто знав з історії, що під час албанського військового повстання в 2001 році Македонію врятувала Україна, надавши країні військові гелікоптери, які з повітря знищили позиції бойовиків. Македонці про це добре пам'ятають, і справді вдячні за підтримку. Тож я трохи потис на емоції й історичну пам'ять, щоб не платити хабар хитрому македонському поліціянтові. Яке їхало – таке здибало, подумали, мабуть, ви. "Вчіть історію – і не платитимете хабарів", сказав би в цій ситуації відомий педагог-історик Михайло Олексійович Чвак, він же Карбід.