Учора, 27 грудня, їх цілували й обіймали всі, хто вже був утратив надію, і навіть у найскептичніших, хто не поїхав до Борисполя, а випадково ввімкнув один із численних стрімів, наверталися сльози на очах, і це нормально, бо давно в нас не було такого безумовного приводу для єднання без жодних застережень і умов.

Читайте також: Плач, квіти, сміх, сльози, обійми. Як українці стрічали звільнених заручників. ФОТОРЕПОРТАЖ

А сьогодні для хлопців починається нова проза життя: як перелаштуватися з тюрми на волю, як адаптуватися, як пройти перевірку, а як же без неї? Головне, як знайти своє місце в житті? А для нас решти це нагода знову мобілізуватися на щось позитивне, а не взаємні звинувачення, хай навіть справедливі, й простежити, щоби жоден із героїв не був кинутий напризволяще, щоби жодна сука не посміла навіть губами поворушити в сенсі "я вас туди не посилав", і взагалі потроху, скориставшись цією подією як моментом протверезіння, почати дбати про всіх ветеранів по-справжньому, а не на від'*бись.

Читайте також: Нестрашні ветерани російсько-української війни

Оце й буде наша перевірка на вошивість, тобто на право вивішувати прапорець, співати "Ще не вмерла" й казати "ми". Ми - це лише ті, хто відчуває свою особисту відповідальність за тих, хто нас уберіг.