Руслан Стефанчук і Дмитро Разумков

Мовляв, нічого подібного Україна ще не бачила. Монобільшість, виданий авансом шалений кредит довіри, крах сталих політичних еліт, тотальна невизначеність щодо політичних, ідеологічних, інтелектуальних і моральних меж новообраної влади. Все це породжує в одних надію на довгоочікувані зміни, а в інших – передчуття невідворотної катастрофи. Але насправді як рух до цивілізації, так і повернення в колоніальне болото залежить не від влади, точніше не лише від неї.

Ми не знаємо, що обрав український народ 2019 року. Сьогодні це президентська більшість. А завтра? Ніхто, навіть президент, не може назвати кількість груп за інтересами, рухів і течій, із яких складається його монобільшість. А сама владна більшість, жоден із її 253 представників, іще не спромоглася розповісти суспільству "позицію партії" так, щоб вона докорінно не суперечила словам президента й іншим колегам по партії. 

Відмінність новообраної Верховної Ради полягає в тому, що вона строката та невиразна. Щодо правлячої більшості, то немає жодних причин, щоб люди, не поєднані спільними переконаннями, стали справжньою новаторською політичною силою. Заради чого їм консолідуватися? Заради яких ідей? Зняти депутатську недоторканність і запровадити в країні референдуми у смартфоні не є втіленням прекрасної мрії.

Раніше українські президенти теж легко збирали свою більшість у парламенті. Коли вони будували свої економічні клани та політичні вертикалі, безпринципні депутати та чиновники підтримували їх заради побудови своєї невеличкої феодальної фортеці в окремо взятому районі чи області. Заради чого сьогоднішнім партійцям "Слуги народу" коритися волі Зеленського? Заради впровадження реформ? Яких? Не треба бути провидцем, аби здогадатися, що в уяві депутата, скажімо, номер 15 у списку й депутата номер 105 уявлення про бажане державне майбутнє геть різне.

Читайте також: Зеленський досі ніяк не збагне самої сутності російсько-української війни

Єдиної високої мети, заради якої ці люди могли б поєднатися із президентом і колегами-депутатами, представники більшості не мають. У кожного окремо, може, і є, але чи стане це поштовхом для поєднання й чи буде в цьому консорціумі місце для України?

Колись на самому початку української незалежності влада вже мала монобільшість. 239 депутатів створили групу "За суверенну  радянську Україну". Саме їм український народ делегував право вести країну до світлого капіталістичного майбутнього. Ані Голодомор, про який українці знали від своїх батьків, ані розповіді про ГУЛАГ і полювання на дисидентів, про що вже тоді писала радянська преса, ані ще живі в пам’яті ганебні таємні поховання солдатів-срочників, що не повернулися з Афганістану, – жоден із цих загальновідомих фактів не змусив українців шукати шляхів виходу з-під імперського рабства. Тодішні мислеформи "перебудова", "гласність", "демократія" відгукнулися в душі середньостатистичного українця бажанням проголосувати за радянську владу. Навіть Чорнобильська трагедія, в якій радянська влада кинула напризволяще людей, не підштовхнула до політичних роздумів.

Поки країни Балтії та Східна Європа позбавлялися від російського рабства, Україна, яка була чи не найбільш закріпаченою з усіх, марила владою робітників та селян із "людським обличчям". Щоб такі самі комісари, тільки свої – українські. На тлі аморфної сірої маси тим яскравіше палали зірки українських державників. В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський. Попри те що з 1990 року депутатська група "Народна Рада", в яку входило 125 нардепів була в опозиції, це не завадило їй разом із комуністами проголосувати "Акт про Незалежність України". Українські комуністи тоді були налякані приходом до влади в Росії "демократа" Єльцина. Але для авторів Акта – націонал-демократів – незалежність України була мрією, шансом, заради якого полягли покоління борців до них.

Здавалося б, українська антикомуністична опозиція цілком могла б зробити ставку на Єльцина. Тим паче, що він сам називав себе "борцем із комуністичним минулим". Але наявність принципів і світоглядних переконань у тих, хто був обраний від кількох проукраїнських рухів, дала можливість Україні вийти зі складу хай і демократичної, але Росії. Багато хто в той час вважав, що потрібно було спільно з російськими лібералами боротися за такі узагальнені поняття, як "демократія", "права людини" й інші космополітичні ласощі. Але українські націоналісти, їхні засадничі цінності говорили їм: Україна може бути тільки вільною. Інакше це вже не Україна.

Читайте також: Зеленському треба ділитися владою. Інакше матиме проблеми

Шкурні інтереси та бажання самозбереження іноді штовхають людей безпринципних на правильні цивілізаційні кроки. Але без наявності носіїв чітких цінностей, навіть попри історичність моменту, пристосуванці здатні змарнувати шанс. Страх втратити є не менш вагомим аргументом, аніж бажання досягнути. І навіть якщо для тодішніх комуністів було важливим зберегти за собою місця та не потрапити під коток "демократизації", незалежності могло б і не бути. Якби для українських патріотів цінністю була боротьба за "все добре проти всього поганого".

Найбільша проблема полягає в тому, що ми не знаємо чим і заради чого нові народні обранці будуть ладні пожертвувати. Вони й самі цього не знають. Проблема в тім, що ніхто сьогодні не може сказати, як більшість поводитиметься в історичну мить. Чи буде в Україні влада, якщо почнуться пертурбації рівня розвалу Радянського Союзу або початку російського вторгнення в Україну. А те, що такі випробування будуть, можна не сумніватися. Попереду в України замирення Заходу з Росією, примус до Мінського миру та світова фінансова криза, особливо болюча для вітчизняної немодернізованої економіки.

Сьогодні здатність влади відповідати на історичні виклики лишається критично невизначеною. А це значить, що можливо все. Майбутнє в такі періоди визначає не кількісна більшість, а якісна меншість. Точніше – якість цієї меншості. Тому що тут, як ми бачимо, можливі варіанти. В умовах суцільної невизначеності має з’явитися громадянське суспільство. Справжнє, а не імітаційне. Саме українські громадяни мають почати розбудовувати рухи, утримували експертні центри, сплачувати за роботу незалежних медіамайданчиків та партійних структур. Але для цього вони мають визначитися зі своїми цінностями, метою та пріоритетами. Тобто зробити те, що не зробив президент і його монопартійці.

Чи будуть коаліціанти незалежними від президента та його бажань? Чи буде президент залежним? Чи збирається він зважати на інтереси держави? Що для нього держава і чи не плутає він її із власною іграшкою? Не це сьогодні важливо. Чи зможуть активні українці нарешті знайти порозуміння та створити широкий суб’єктний рух, як противагу невиразній монобільшості? Ось у чому питання. Важливо, щоб було кому підхопити країну, коли всі навколо кинуться рятувати власні шкури.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram