Молода дівчина за кермом білого Лексуса помітно нервувала: зустрічний потік був щільним і шанси проскочити наліво до кінця зеленого сигналу світлофору швидко танули.

Я стояв наступним і спокійно слухав експертні думки з будь-яких питань від пересічних громадян, що додзвонились у радіостудію.

Позаду мене водій сріблястої Шкоди Октавії вже двічі блимав фарами і двічі натискав на клаксон. Тепер він його просто затис, ніби намагаючись сигналом відчинити гіперпростір і проскочити перехрестя в іншому вимірі.

Нарешті, зустрічка скінчилася, ми втрьох в'їхали на бічну вулицю. Лексус миттєво зник за найближчим рогом, вичавивши зі свого двигуна сотні кінських сил, я ж завернув у двір потрібної мені держустанови.

З подивом по дзеркалах побачив, що Шкода прямує сюди ж, але трохи в інший кінець паркувального майданчика.

Піднявся сходами і почав очікувати на водія, що 5 хвилин тому казився в істериці на перехресті.

Він – невисокий, з вусами – неспішно чимчикував до мене. Так і не скажеш нічого – нормальна людина, мабуть якийсь начальник і всі його люблять.

– Доброго дня, – кажу, – вибачте, а чому Ви на перехресті мені блимали фарами і сигналили?

Він так підстрибнув, наче чорта вгледів.

– Так... так... так щоб та швидше їхала... а вона стоїть... а всім їхати треба.

– Невже Ви не бачили, що зустрічка була щільною і вона б реально втрапила в аварію?

– Бачив! Але ж все одно вона могла б інколи проскочити!

– Вибачте, однак якби вона втрапила в ДТП – Ви б просто поїхали далі?

– Так, я дуже спізнююсь!

– А Ви не намагалися раніше виїжджати?

Мовчить.

– Гарного дня, – кажу.

Читайте також: Волох: Ситуація на українських дорогах – катастрофічна

-----
За 50 метрів був наступний світлофор, що секунду тому засвітився червоним. Я неспішно котився, аж тут побачив, що від узбіччя від'їжджає авто. Пригальмував, випустив, він подякував аварійкою. В цей момент ззаду почулося нетерпляче "фа-фа" і наступного моменту зліва через подвійну суцільну мене обігнав СсангЯнг, Кайрон здається.

Став на світлофорі. Стоїть.

Підкочуюсь до нього на нейтралці, опускаю вікно, жестами прошу його опустити своє:

– Доброго дня, вибачте, нащо Ви мені сигналили кілька секунд тому? В мене щось негаразд з автівкою?

– Нащо ти його випускаєш? Всі поспішають!

– А чому ми тоді тут стоїмо, якщо всі поспішають? Ви не бачили червоний?

– Все одно, треба швидше, якщо кожного випускати – всюди спізнишся.

– А Ви не намагалися раніше виїжджати?

Мовчить.

– Гарного дня, – кажу.

Читайте також: На сотнях кілометрів відремонтованих доріг – один і той самий небезпечний для життя недолік
----
Засвітився зелений, з єдиного ряду, з якого я міг повернути наліво, повертаю.

Джілі СіКей, що було позаду, з ревінням двигуна обганяє мене на перехресті по діагоналі, вискакує на порожню зустрічку і сигналить мені, аби я поступився рядом.

Пригальмовую. За 100 метрів наздоганяю його на нейтралці біля червоного світлофора.

Опускаю вікно, прошу його опустити теж:

– Доброї ночі! Вибачте, а чому Ви мені сигналите?

– Тобі що, шкода? Не бачиш, я поспішаю? В мене заказ.

Придивляюсь – дійсно, машина обліплена наліпками з назвою міжнародної компанії таксі, стандарти якої в Україні не витримуються ніде і ніяк. Імітація, загалом.

– І що, сильно від мене відірвалися?

– Ем... все одно... просто не пощастило.

Тут я просто зачинив вікно.

Читайте також: Стоп-лінію в головах слід повернути: що треба зробити для поліпшення ситуації на дорогах
----
Зелений Ланос неспішно котився розбитою київською вулицею, його колесо демонструвало всі ознаки пробитості. Блимаю фарами, рівняюся з водієм, починаю йому жестами вказувати на проблему, а він тицяє мені ... фак, тисне на газ і відривається.

За 100 метрів підкочуюся до нього на нейтралці.

Червоне. Опускаю вікно, прошу його зробити те саме.

Перш ніж він встигає щось вичавити з рота, кажу:

– Колесо спущене.

– Ааа... Аааа? А я знаю, дякую.

– Прошу, – кажу – Гарного дня.

Читайте також: Війна на дорогах: набридло вам життя – інші хочуть йому радіти!

----
Я люблю дорогу в будь-яких її проявах – чи-то 8-годинний нон-стоп вояж з Чернівців на Київ, якому позаздрило б ралі Париж-Дакар, чи-то пересування київськими заторами.

Перший – дарує мені милування краєвидами рідної землі. Друге – змальовує "краєвиди" співгромадян та збагачує мене цікавими історіями, які неможливо вигадати.

Ви ж теж бачите, що і я? Які всі нєрвні та нераціональні? Чому вони такі і куди весь час так поспішають, при цьому нікуди не встигаючи?

Інколи мені здається, що київські водії мають страждати. Вони і так страждають, але я бачу, що недостатньо, бо заслуговують на більше.

Достатньо буде тоді, коли терпець почне уриватися усім. Усім взагалі.

Коли паркувальників у другому ряду біля ОушенПлази почнуть фізично витягати з авт і виховувати.

Коли водії автобусів замість гальмування на забитій лосями смузі громадського транспорту тиснутимуть на газ і скидатимуть автівку за авітівкою в кювети.

Коли трамваї розкриватимуть запарковані на рейках автівки, наче консервні бляшанки, замість безглуздо чекати невідомо на що.

Коли пішоходи відбиватимуть дзеркала кретинам, що паркують свій статус на пішохідному переході.

Коли ідіотам, що стріляють з пістолета у відповідь на зауваження за їзду по тротуару (дивились же останній випуск Зупини Лося?) навзаєм дірявитимуть автівку з автомата. А з пістолета спилюватимуть мушку та пхатимуть його оригіналу в одне місце.

Коли всі неправильно запарковані автівки врешті вивозитимуть в Чорнобильську Зону в Россоху і визволити їх можна буде тільки за шалений штраф та після подачі купи папірців з мокрими печатками, отриманими в, скажімо, Ужгородському МРЕО. І щоб поштою – не можна було. Тільки особиста присутність.

Ні, я не злий, взагалі, просто все до цього йде.

Київ – колапсує. Це вже агонія, на яку міська влада закриває очі, хоча типу робить спроби "пити Боржомі" – то заборонити в'їзд фурам, то робити показові рейди евакуаторів, то символічно ганяти поліцією порушників зі смуг громтранспорту, то обговорює платний в'їзд в центр.

Так, згоден, в Києві не громадський транспорт, а його імітація, хоча для мене це слабкий аргумент, бо я примудряюся ним користуватися щодня.

Поки живий.

Так, паркувальних місць мало, однак нікого не бентежить думка при виїзді в місто "а де ж я запаркуюсь? чи не лишити авто біля перехоплювального паркінгу?"

Так, мости не відповідають сучасному трафіку і не витримують навантаження.

Так, так, так.

Але київські водії мусять страждати ще більше.

Якщо їм глобально невтямки, що саме неправильно запарковані автівки, забиті смуги громадського транспорту та перевантажений центр і є причиною оцих нєрвів, коли всі женуть від світлофора до світлофора під 100 км/годину, щоб знову загальмувати, створюючи у себе ілюзію, що рухаються швидко, то скоро еволюція все почне ладнати.
Саме еволюція, якщо вже влада не здатна навести лад.

Інакше з цього замкненого кола "відсутній нормальний громадський транспорт-всі користуються автівками-всі шляхи забиті коритами-відсутній нормальний громадський транспорт" не вирватись.

Ні, це не злий та з негативним відтінком текст. Просто те, що я бачу.

Ну, а тепер мені можна розповісти, чому всі не будуть їздити автобусами з купою аргументів та пояснень. Цю б енергію спрямувати на задовбування міської влади запитами, чому все так, але ж в фейсбуці рефлексувати – простіше.

Ні, я не подав жодного запита, хоча кілька разів скаржився в Київпастранс.

А так – я просто збираю дорожні історії.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube