Ідолам властиво падати долі зі своїх глиняних п'єдесталів. Вони – штучні. Образ, картинка, що маячить десь на видноколі, так далеко від її ревнителів. Ті радо кладуть на вівтар власних ілюзій здоровий глузд і сумніви, аби лиш мати несхитне право на своє священне марево, аби тільки сповна насолодитися змогою споглядати ту оазу в пустелі. Ідол десь оддаля, та й дивляться на нього лишень із одного боку, тож усі його тріщини недоступні окові обожувачів.

Ідоли падають долі зі своїх глиняних п'єдесталів. Надто ті, що віддають останні іржаві салюти спочилій у темному історичному закутку радянській минувшині. Вона вже давно з'їла дутеля, але й досі лишається недопохованою, щедро всіяною кавалками своїх нерозкладених залишків. Із-поміж них – ті ж таки ідоли, єдине ціле із їх матір'ю-системою, яка розпадається на порох, але все ще промовляє через них, раз у раз полискуючи червоним зі свого затхлого напівзабуття.

Днями до вже такої звичної українофобської істерії в Росії своїх п'ять копійок докинув народний артист СРСР Олег Табаков. Не просто докинув, ні, знаковий радянсько-російський актор влаштував справжнісінький душевний ексгібіціонізм. Під обладунками бригадефюрера СС Шеленберґа й тільником кота Матроскіна виявилося старече немічне тіло конаючого російського великодержавного шовінізму. За всіх часів навіть найліпші представники інтелігенції «жалюгідних» українців, за Табаковим, буцімто неодмінно пасли задніх – порівняно із росіянами.

Можна дошукуватися в його словах ганебної капітуляції перед несподіваним виром емоцій; руйнівного впливу вимушеного харчування інформаційними помиями кисельовщини; комплексів меншовартості людини, яка начебто й «махнула рукою» на свою «одну четверту української крові», однак спокою їй ніяк не дає те, що в пращурах – оті «темні та неграмотні люди», якими ще малим страхала сердечна бабуся; «руского міра» головного мозку; старечого маразму; можна припустити, що вустами Табакова говорить не він сам, а отой прикиданий вогкою землею, недопохований совок, але... Навіщо? Зрештою, вони – єдине ціле. Недарма ж од тої «сакраментальності» так полискує червоним і відгонить сирим духом кладовищенського підземелля.

Тож чи не варто залишити народного артиста сконалої імперії у спокої? Най припасовує собі назад смугастого хвоста, зодягає нацистську форму – лишень на забув би до свастики додати того двоголового мутанта, що розчепірив лапи на блазенській шапці з його сивої голови, ген – на карикатурі Миколи Гавриловського. Напевно, так Табакову буде навіть затишніше: адже в двоголового теж кров не геть чисто російська, має, грішний, трохи візантійських домішків. Може, тому вони так легко порозумілися?

Ідоли впали долі зі своїх глиняних п'єдесталів. І це – безсумнівно добре, нехай того й не зауважать обожувачі, давно відвиклі бачити, слухати й чути. Зате спорохнявіла система матиме менше переговорних пристроїв. Коли вона мовчить – якось затишніше. І безпечніше.