Вчора, 20 липня, президент Росії приїхав додому до голови Московської Гельсінської групи Людмили Алексєєвої на Арбат, щоб особисто привітати її з 90-річчям, пише у своєму блозі на "Новому часі" професор Державного університету Ілії (Грузія) Олег Панфілов. Навіщо?

Диктатори люблять увагу: вони радше за все вважають, що показна всенародна любов – це найвище досягнення їхнього довічного правління. Найвище досягнення диктаторів – приручення відомих людей, які за суттю своїй діяльності не повинні любити владу, а тим паче диктаторів.

Ленін у перші роки любив кликати іноземців – подивитися, як починається будівництво "світлого майбутнього". Не всі іноземці піддавалися спокусі, й не всі, хто піддався, писав так, як хотілося б Ленінові. Зате в підручниках історії є фотографії Леніна та Джона Ріда, й у незміцнілих мізках пострадянських діточок запам'ятовується одиничний факт, перетворюваний на стабільну і постійну подію – всі любили Леніна.

Путін приїхав до Людмили Михайлівни як старий друг: він як чекіст, звичайно ж, знав, що в 1956 році її дисертація була написана за фахом "історія КПРС". Або не стільки як друг, скільки в ролі охочого приручити людину, навколо якої склалося кілька атмосферних шарів уваги, пошани таповаги. В оперативній діяльності КДБ зближення з об'єктом завжди було важливим досягненням, професійним подвигом.

До того ж – піар, фотограф і оператор, які правильно змонтують й обріжуть непотрібне, покажуть, як два колишніх супротивника всміхаються один одному, один іншій дарує кримський пейзаж, інша відповідає цілуванням рук.

Читайте також: "Геть від Москви!" Як українців у цьому переконують... росіяни

Почали панікувати ті, хто не знає про події останніх 15 років. Про те, що вже обронзована постійною увагою Людмила Михайлівна стала зближуватися з владою, як вона сама не раз говорила, "щоб уплинути на неї зсередини". Ніби як партизанка, що проникла в лігво ворога, щоб умовити диктатора не бути більше диктатором.

З 2002 року вона стала членом Комісії зі прав людини при президенті Росії. Після перетворення Комісії в листопаді 2004 року на Раду зі сприяння розвитку інститутів громадянського суспільства і прав людини при президенті Росії, увійшла до складу оновленої Ради. І тепер там постійно перебуває в ролі монумента вільнодумства.

Тепер Людмила Михайлівна стала вище всіх інших правозахисників, головною, генеральним правозахисником. Чого в правозахисній діяльності важко собі уявити. Вона одна з перших визнала, що очолювана нею Московська Гельсінкська група працює винятково на "заморські подачки" і без опору та, здається, із задоволенням прийняла з державного бюджету грант на продовження боротьби з тими, хто цей грант видав.

У грудні 2004 року Алексєєва стала одним з організаторів, а потім однією зі співголів Всеросійського громадянського конгресу – разом із Гаррі Каспаровим та Георгієм Сатаровим – під загальним гаслом "За демократію проти диктатури". Через три роки спробувала вигнати Каспарова, але пішла сама, пояснивши своє рішення тим, що негоже Гаррі Кімовичу висувати свою кандидатуру на президентські вибори.

2 квітня 2003 року Алексєєва і голова правління товариства "Меморіал" Арсеній Рогінський надіслали листи послам США і Великої Британії з вимогами припинити бойові дії в Іраку й перейти до мирних способів врегулювання конфлікту. Західна коаліція скидала диктатора Саддама Хусейна, який до того на жодні "мирні способи" не реагував.

Уже котрий рік правозахисний рух в Росії розділений на дві частини - прихильників Алексєєвої і її супротивників – на тих, хто відсидів у радянських таборах, і таких, як Алексєєва, що не сиділи. Перші вважають, що мають більше прав боротися з путінською диктатурою, друга схильна "зсередини підривати путінський режим". Й оскільки другі отримують від держави гроші, то підрив виходить досить дивний.

Читайте також: Позбутися ярма: найжахливіше рабство українців

Історія з Алексєєвою – лише невелика, але яскрава частина співробітництва радянського інакомислення з нинішнім російським диктатором. Путін колись приручив Олександра Солженіцина, який начебто боровся з диктатором Сталіним, але став любим диктатору Путінові. Було легко приручити Михайла Федотова, який вже соромиться згадувати, що колись був нібито дисидентом. Ще легше – Олексія Симонова, той генетично любить диктаторів, залишилося від батька.

Виявилося, що в Росії тільки диктатура – найпрофесійніша професія, борці з диктатурою, проти гнобителів прав людини і свободи слова, люди тимчасові. На відміну від диктаторів, правозахисником в Росії стати легко, варто тільки, наприклад, сказати, що тебе вдень і вночі опромінює ФСБ, які окопалися в сусідній квартирі, то ти стаєш автоматично борцем, обмотуючи себе фольгою з ніг до голови. Але якщо тобі дадуть нову велику квартиру в центрі, то ти припиняєш бути борцем і стаєш членом якоїсь Комісії зі прав людини при якомусь начальнику.

Зараз оцінювачі вчорашньої події теж розділилися на дві групи – тих, хто вважає вчинок Путіна важливим, а у відповідь цмокання його рук кавалером іноземних орденів та лауреатом міжнародних премій – щирою любов'ю двічі кандидата в Нобелівські лауреати до одного разу кандидата. Інші бачать огидний акт визнання борцем за права людини кривавого диктатора, який потопив у крові Чечню, Грузію, Україну та Сирію. Не можу відмахнутися від припущення, що Людмила Михайлівна своїми губами не відчула на руках Путіна кров невинно убієнних чеченців, грузин, українців і сирійців.

Із Росії треба їхати молодим, щоб до старості черговий диктатор не міг зґвалтувати вас своєю дружбою.